Кишеня, повна жита - Агата Крісті
Те, що вона побачила, ще більше приголомшило сумлінну секретарку. Її працедавець, здавалося, корчився в агонії за своїм письмовим столом. Його конвульсивні рухи вселяли страх.
— Ох, любий містере Фортеск’ю, вам погано? — запитала міс Ґросвінор і вмить усвідомила ідіотизм свого запитання.
Адже не було жодного сумніву, що містерові Фортеск’ю погано, дуже погано. Навіть коли вона підійшла до нього, його тіло не перестало смикатися в спазматичних корчах.
Слова вихоплювалися з нього уривчастими схлипуваннями.
— Чай… яку отруту… ви всипали в чай… мені потрібна… допомога… швидше… покличте лікаря…
Міс Ґросвінор вибігла з кабінету. Вона більше не була пихатою білявою секретаркою — вона була переляканою насмерть жінкою, що втратила голову.
Вона прибігла до кімнати друкарок із розпачливим криком:
— У містера Фортеск’ю напад… Він помирає… Нам треба викликати лікаря… Вигляд у нього жахливий… Я переконана, він помирає…
Жінки відреагували на це повідомлення негайно й дуже по-різному.
Міс Бел, наймолодша з друкарок, сказала:
— Якщо це епілепсія, треба засунути йому в рота корок. Хто має корок?
Корка не мав ніхто.
Міс Сомерс сказала:
— У його віці це, мабуть, апоплексичний удар.
Міс Ґріфіт заявила:
— Ми повинні викликати лікаря — і негайно.
Але вона не змогла проявити притаманної їй практичної винахідливості — за всі шістнадцять років своєї служби жодного разу не доводилося викликати лікаря до міського офісу. Вона мала власного приватного лікаря, але той мешкав далеко, у Стітгем-Гіл.
Як знайти лікаря, що жив би неподалік, може, хтось знає?
Ніхто не знав. Міс Бел схопила телефонний довідник і стала шукати координати лікарів на літеру «Л». Але то був довідник алфавітний, і лікарі не були тут зведені в одну категорію, на відміну від таксі. Хтось запропонував викликати швидку допомогу — але з якої лікарні?
— Лікарня має бути приписана до цього району, — наполягала міс Сомерс, — інакше вони не приїдуть. Адже всі медичні заклади тепер належать до системи Національної охорони здоров’я. Тобто лікують лише місцевих.
Хтось запропонував зателефонувати за номером 999[1], але міс Ґріфіт була шокована такою пропозицією і сказала, що це означає мати справу з поліцією, чого вона не допустить ніколи. Для громадян країни, у якій усі мають право на медичну допомогу, група цілком інтелігентних жінок виявила неймовірне невігластво в тому, як слід користуватися цією допомогою. Міс Бел заходилася шукати номери телефонів відділень швидкої допомоги під літерою «Ш». Міс Ґріфіт сказала: «Треба знайти його лікаря — він мусить мати власного лікаря». Хтось побіг шукати довідник приватних телефонів. Міс Ґріфіт наказала хлопчикові на побігеньках їхньої контори вийти на вулицю й знайти лікаря — як завгодно й де завгодно. У довіднику приватних телефонів міс Ґріфіт знайшла сера Едвіна Сендімена, що мешкав на Гарлі-стрит. Міс Ґросвінор, упавши в крісло, забідкалася голосом, куди менш пихатим, ніж зазвичай:
— Я приготувала чай, як завжди, — справді, як і завжди, — у ньому не могло бути нічого поганого.
— Нічого поганого? У чаї? — перепитала міс Ґріфіт, зупинивши палець на циферблаті телефону. — Чому ви про це говорите?
— Бо він сказав, — містер Фортеск’ю сказав, — що йому чогось підсипали в чай…
Палець міс Ґріфіт нерішуче завмер на циферблаті телефону: кому дзвонити — у невідкладну допомогу чи в лікарню? Міс Бел, молода і сповнена оптимізму, сказала:
— Треба дати йому випити води з гірчицею. Ми маємо гірчицю в конторі?
Гірчиці в конторі не було.
Незабаром доктор Айзекс із лікарні Бетнел-Ґрін і сер Едвін Сендімен зустрілися в ліфті, після того як дві різні карети швидкої допомоги зупинилися перед будинком. І телефон, і хлопчик на побігеньках своє завдання виконали.
Розділ другий
Інспектор Ніл сидів у «святилищі» містера Фортеск’ю за його платановим письмовим столом. Один із помічників інспектора із записником у руках скромно примостився під стіною біля дверей, намагаючись бути цілком непомітним.
Інспектор Ніл мав вигляд бравого солдата з ледь закучерявленим брунатним чубом, що був зачесаний угору, відкриваючи досить низький лоб. Коли, за своїм звичаєм, він промовляв фразу «Так заведено», ті, до кого він звертався, зневажливо думали: «Ти тільки й спроможний робити, як заведено, на більше тебе не вистачає!» Але вони помилялися. Попри свій позбавлений будь-якої уяви вигляд, інспектор Ніл був мислителем, наділеним багатою фантазією, й один із його улюблених методів розслідування полягав у тому, що він висував кілька найнеймовірніших версій і приміряв їх до людини, яку на той час допитував.
Міс Ґріфіт, яку він відразу обрав непомильним оком як найімовірнішу особу, котра зможе чітко й вичерпно розповісти йому про ті події, унаслідок яких він тепер сидів там, де сидів, щойно покинула кабінет, справді надавши йому надзвичайно стислий звіт про те, що тут сталося вранці. Інспектор Ніл обміркував чотири досить неординарні причини, які могли б спонукати найавторитетнішу особу в кімнаті друкарок підсипати отруту у вранішній чай свого працедавця, і відкинув їх усі як малоймовірні.
Він подумки охарактеризував міс Ґріфіт як: (а) особу, що не в змозі когось отруїти, (б) жінку, що не закохана у свого начальника, (в) особу, що не виявила жодних ознак психічного розладу, (г) людину, яка не має звичаю довго тримати на когось злість. Ці аргументи справді вилучали міс Ґріфіт із числа підозрюваних, зберігаючи її лише як джерело точної інформації.
Інспектор Ніл подивився на телефон. Він чекав на дзвінок із лікарні Святого Юди, який міг тепер пролунати в будь-яку мить.
Звичайно, не можна було виключати, що несподівана хвороба містера Фортеск’ю пояснювалася якимись природними причинами, але ні доктор Айзекс із лікарні Бетнел-Ґрін, ні сер Едвін Сендімен із Гарлі-стрит так не думали.
Інспектор Ніл натиснув на кнопку дзвінка, дуже зручно розташовану біля його лівої руки, і наказав, щоб до нього запросили персональну секретарку містера Фортеск’ю.
Міс Ґросвінор уже трохи змогла відновити свою величну поставу, але не
