Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська
— Мене віддавна цікавить психологія натовпу, — сказав чоловік, схожий, на професора. Його співрозмовник, низенький і кремезний, тримав у руках телевізійну камеру з іноземним написом, час від часу він піднімав її й починав знімати, обводячи натовп об'єктивом. Він, напевно, володів польською мовою, бо підтакував «професорові». Обидва стояли осторонь від натовпу, ніхто їх не чіпав. Уздрівши працівника закордонного телебачення, люди поставилися до нього шанобливо, а дехто з підкресленою симпатією.
— Гадаю, цих людей охопило щось на зразок амоку, — спокійно й безсторонньо вів далі «професор». — Багато п'яних або напідпитку. Це теж має неабияке значення, їм усім притаманні риси, характерні для натовпів: цікавість, жадоба сенсації, бездумність, схильність піддаватись загальному настрою. Можливо, якби кожного з них узяти окремо, то він соромився б того, що робить зараз.
— Ненавиджу натовпи! — пробурмотів репортер.
— То чого ж ви сюди прийшли? — здивувався «професор».
— Я виконую службовий обов'язок. А якщо бажаєте знати мою власну думку… Людина в громаді й сама громада здатні на що завгодно, на будь-яку підлість, вона фанатична, а нічого гіршого за фанатизм немає. Окрема ж людина може бути й досить часто буває героєм, священним явищем культури. Але — тільки поодинці.
— Ненавиджу неосвічений натовп, як казали римляни, — прошепотів «професор». — Але, гадаю, нам уже час іти звідси. Занадто смердить потом, горілкою й смаленим.
Під'їхали ще дві міліцейські машини. Натовп зненацька втратив запал, стих, люди почали розходитися. Санітари стояли в центрі скверу, біля них лежав убитий. Лікар нашвидкуруч перев'язував сержанта, який слабішав з кожною хвилиною. Його поклали на ноші й віднесли до карети. Капрал ішов поряд і схвильовано розповідав йому про свого шалену гонитву, але сержант заплющив очі — він уже втрачав свідомість…
До лікаря підбіг хлопець, що був разом з білявою дівчиною, і почав щось казати, киваючи на підворіття, — мабуть, сподівався, що старого можна оживити. Вони дійшли до брами, лікар «швидкої допомоги» лише поглянув на лежачого, торкнувся його обличчя і похитав головою. Тіло майже заклякло.
— Треба скласти акт про смерть, — сказав він. — Ви бачили, хто його вдарив?
— Ні, — відповів хлопець. — Тут було кілька сотень, вони кидали каміння… — Він замовк і нервово закусив губу.
Потім приїхала машина поховального бюро й забрала обох убитих. Міліціонери робили спроби виявити свідків випадку, та ніхто не хотів з ними говорити. Можливо, боялися?..
Скупник довго стовбичив у підворітті, спостерігаючи за подіями у сквері. Час від часу на його вустах з'являлась стримана посмішка, особливо тоді, коли він упізнавав у натовпі тих, хто постачав йому «скельця» та «коробочки». Він бачив і те, що навряд чи помітив хтось інший: як у магазині електротоварів розбили вітрину, як туди забралися двоє, а потім обережно вилізли, навантажені краденим. Поблизу не було ювелірного магазину, зате був салон одягу. Там також розбито вітрини, а коли натовп розбігся, в магазині лишилися порожні полиці та ще кілька дешевеньких светрів, що валялись на підлозі серед битого скла.
Крім того, скупник був певний, що кілька десятків людей з натовпу не розійдуться сумирно спати по домівках, як інші. Вони надто збуджені, розпалені, прагнуть розрядитися; дехто з них зробить це у підпільному шинку, інші ж розтрощать і пограбують магазини в сусідньому районі або заберуться до когось у квартиру.
Так чи так, завтра або найпізніше, післязавтра скупник отримає свіжий «товар», за який заплатить небагато; але їм і цього вистачить, однаково ж проп'ють. Від певного часу кількість такого товару збільшилася, бо справи великої політики все гостріше відбивалися на тому маленькому світові, який він добре знав і який приносив йому зиск.
«Немає сумнівів, йдеться про підбурювання злочинних елементів до непокори властям і до нападів, — міркував він, повертаючись додому, — і, хоч би що робили ці власті, на них однаково нападатимуть. З принципу. За те, що вони взагалі існують. Злочинне середовище небачено активізується. Схоже, що міліція безсила. Це добре. Це мені полегшує роботу. Хай би такий стан тривав якнайдовше!»
Ввімкнувши світло в кімнаті, він розсміявся. Події у сквері привели його у чудовий настрій. Сівши до столу, він витяг блокнот і почав підраховувати прибуток за останній тиждень. Писав лише собі одному відомим шрифтом — чого-чого, а обережності йому завжди вистачало. Недарма ж найспритніші покидьки, спекулянти, злодії, грабіжники та бандити назвали його «королем скупників». Вони цінували його й трохи побоювалися, хоча він був сам-один, а їх багато.
Крім того, він був їм потрібний.
РОЗДІЛ 4
В середині червня зненацька постуденіло, задощило. Черги перед магазинами стояли з досвіта, люди лаяли негоду, мерзли, тупцювали, нарікали на нестачу товарів, на колишніх «тузів» і впливових осіб, уголос називаючи кожного на ім'я. Брудні вікна трамваїв та автобусів, заліплені листівками або вкриті засохлими слідами клею, заважали вчасно помітити потрібну зупинку, і раз у раз хтось виходив не там, де треба.
За давньою звичкою прокурор Бялецький підвівся о сьомій, кілька разів мляво присів і кинув — набридло.
— Мило є? — спитав він дружину, прямуючи до ванної кімнати.
— Так, у «Юніорі» купила! — крикнула вона з кухні, де саме готувала сніданок. — Довелося вистояти в черзі добру годину, але три шматки я таки купила.
— А леза для гоління були?
— Ні.
Зітхнувши, прокурор буркнув, що доведеться, мабуть, відрощувати бороду. На сніданок Малгося подала хліб, редис і ковбасу — рідкісне явище, але ковбасу пощастило отримати по картках.
— А паляниці не знайшла? — сумно спитав прокурор; він хворів на виразку шлунка — типову хворобу людей, що працюють, як то кажуть, на нервах.
— Ніде не було. Стану в чергу по батончики, це навпроти будинку суду на
