Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Письменник? Ґегаловуд на дроті. Де ви зараз?

— Сержант? — пробурмотів я, насилу ворушачи язиком. — Я вдома, у ліжку, в Нью-Йорку, де ж іще?

— Зловили ми пташку, — сказав Ґегаловуд.

— Що?

— Того, хто підпалив дім Гаррі… Затримали його сьогодні вночі.

— Що ви кажете?

— Ви сидите?

— Навіть лежу.

— Тим краще. Бо зараз я вас ошелешу.

2. Кінець гри

— Деколи, Маркусе, вас охоплюватиме відчай. Це нормально. Я вам казав, що писати — це як боксувати, але ще це — наче бігати. Тому я вас весь час і жену надвір: якщо у вас вистачає душевної снаги витримувати тривалий біг — під дощем і в холоднечу, якщо у вас вистачає снаги йти до кінця, викладатися цілком, щосили, всім серцем, і сягати мети, то ви зможете писати. Ніколи не дозволяйте втомі та страху перемогти вас. Навпаки, користуйтеся ними, щоб рухатися вперед.

Того ж таки ранку, геть приголомшений звісткою Ґегаловуда, я вилетів до Манчестера. Приземлився о першій годині дня, а вже о пів на другу був у Головному поліційному управлінні штату. Ґегаловуд зустрів мене біля входу.

— Роберт Квінн! — вигукнув я замість привітання, наче й досі не міг повірити. — То це Роберт Квінн підпалив дім? І він-таки залишав мені записки?

— Так, письменнику. Відбитки пальців на каністрі з бензином були його.

— Але навіщо?

— Хіба ж я знаю. Він і пари з вуст не пустив. Мовчить як рибина.

Ґегаловуд одвів мене до свого кабінету і пригостив кавою. За його словами, кримінальна поліція вдосвіта обшукала дім Квіннів.

— І що знайшли? — запитав я.

— Нічогісінько, — відказав Ґегаловуд. — Геть нічого.

— А дружина його що каже?

— А ось із нею дивина: ми приїхали о пів на восьму, та її не можна було розбудити. Спала як убита, навіть не помітила, що чоловіка нема.

— Він її присипляє.

— Як це — присипляє?

— Роберт Квінн підсипає їй снодійного, коли хоче, щоб йому дали спокій. Напевне, так було і цієї ночі, щоб вона нічого не запідозрила. Але що вона могла запідозрити? Куди він подався серед ночі? І чому весь був у багні? Щось закопував?

— Так ото ж… Без його зізнання я не маю що йому висунути.

— Таж є каністра з-під бензину.

— Його адвокат заявив, що Роберт знайшов її на березі, він часто там гуляє. Побачив, що там валяється каністра, взяв її і закинув у кущі, щоб не заважала. Нам треба якнайбільше доказів, бо адвокат нас задушить.

— А хто в нього адвокат?

— Не повірите.

— Та кажіть уже.

— Бенджамін Рот.

Я зітхнув.

— Гадаєте, це Роберт Квінн убив Нолу Келлерґан?

— Може бути й таке.

— Я можу з ним поговорити?

— Про це не може бути й мови.

Тієї миті до кабінету, не постукавши, ввійшов якийсь чоловік, і Ґегаловуд одразу ж виструнчився. То був Лансдейн, начальник поліції штату. Вигляд мав невдоволений.

— Я цілий ранок згаяв на розмови з губернатором, журналістами і цим клятим адвокатом, Ротом.

— Із журналістами? Про що?

— Про затриманого сьогодні вночі чолов’ягу.

— Гадаю, в нас з’явився важливий слід.

Начальник поліції приязно поклав долоню на плече Ґегаловудові.

— Перрі… пора вже покласти цьому край.

— Тобто?

— Це якась нескінченна історія. Серйозно, Перрі: ви міняєте обвинувачених мов рукавички. Рот обіцяє здійняти бучу. Губернатор хоче, щоб усе це припинилося. Пора закривати справу.

— Але ж у нас нові дані! Смерть Нолиної матері, затримання Роберта Квінна. Ми ось-ось щось знайдемо!

— Спершу Квеберт, потім Калеб, тепер батько чи цей Квінн, або Стерн, або сам Господь Бог! Що в нас є проти батька? Нічого! Проти Стерна? Нічого. Проти Роберта Квінна? Знову ж таки нічого.

— Але ж ця клята каністра…

— Рот каже, що він легко переконає суддю в невинності Квінна. Ви хочете висунути йому обвинувачення?

— Так.

— Ви програєте, Перрі. Вкотре програєте. Ви чудовий полісмен, Перрі. Може, найкращий. Та інколи треба вміти відступати.

— Але ж…

— Перрі, не псуйте своєї кар’єри… Я не забиратиму у вас цієї справи просто зараз, не хочу ображати вас. Даю вам добу, як другові. Завтра о п’ятій вечора ви прийдете до мене в кабінет і офіційно заявите, що закриваєте справу Келлерґан. У вас є доба. Ви скажете колегам, що волієте відступити, щоб не осоромитися. А потім беріть сім’ю і їдьте кудись у вихідні та відпочиньте, ви заслужили це.

— Таж я…

— Треба вміти відступати, Перрі. Бувайте.

Лансдейн вийшов із кабінету, і Ґегаловуд упав у крісло.

Аж тут, на додачу до всього, мені на мобільник зателефонував Рой Барнаскі.

— Вітаю, Ґольдмане, — радісно заволав він. — Тиждень спливає завтра, як ви знаєте.

— Який іще тиждень, Рою?

— Тиждень. Я дав вам тиждень, перш ніж ми оприлюднимо останні події довкола Ноли Келлерґан. Ви не забули? Здається, ви нічого нового не з’ясували?

— Послухайте, Рою, ми натрапили на слід. Може, краще було б відкласти ту прес-конференцію?

— Ох, ці балачки… Завжди у вас якісь сліди, Ґольдмане… Просто цирк, та й годі. Пора вже покласти цьому край. Я скликав пресу на завтра, на п’яту вечора. Дуже розраховую, що й ви там будете.

— Не можу. Я в Нью-Гемпширі.

— Що? Ґольдмане, ви головна дійова особа! Ви потрібні там!

— Перепрошую, Рою.

Я перервав розмову.

— Барнаскі, мій видавець. Хоче завтра наприкінці дня зібрати журналістів, щоб оприлюднити інформацію: розповість про Нолину хворобу, про те, яка геніальна моя книжка, бо в ній відображено роздвоєння особистості п’ятнадцятирічної дівчинки.

— Ясно. Одне слово, завтра наприкінці дня ми, здається, офіційно все спаскудимо.

У Ґегаловуда залишалася остання доба, і він не збирався сидіти дурно. Запропонував поїхати до Аврори і допитати Тамару та Дженні, щоб з’ясувати все про Роберта.

Дорогою зателефонував Тревісові й попередив про наш приїзд. Ми знайшли його перед домом Квіннів. Він був геть розгублений.

— То на каністрі