Втікач із Бригідок - Андрій Кокотюха

Не соромно, на його місці подібне відчув би всякий.

– На місці, – неголосно й при цьому – твердо наказав Ладний, вільною лівою рукою прилаштовуючи мазепинку на голову. – Стій на місці.

– Куди ж тут…

– Мовчи, – стрілець уже відкинув політес. – Маєш інший спосіб, пане адвокате. Такого не передбачив ніхто, правда ж? Зараз ти виведеш мені звідси.

– Куди?

– На волю. Невинна людина не має сидіти за ґратами.

– Я доведу…

– Вже довів, пане правник.

– Що довів?

– Мене не слухатимуть. І не повірять. Шансів не маю. Ти такий самий, як ті, хто тримає мене тут.

Віко сіпалося, й Кошовий хотів, як зазвичай, торкнутися пальцем, аби припинити.

– Геть руки!

– Та я…

– Тримай рівно! – стрілець підніс голос. – Я повинен бачити тебе. Без жартів, Кошовий. І без фокусів, знаю я вас.

– Кого – нас?

– Всіх вас, – Ладний вишкірився. – Такі, як ти, полюбляють багато й густо балакати. Поки наші вояки кладуть на фронті життя, поки кращі гинуть і лишаються каліками, ви переливаєте з пустого в порожнє. Замість того, аби зробити правильно.

– Ти про що? – Клим остаточно відкинув церемонії. – Що для тебе правильно?

– Не лише для мене. Для нас усіх. Ми, стрільці, збройна опора руху за творення української держави по обидва боки Збруча. Хіба новина, що ця війна обома сторонами, російською та австрійською, ведеться передусім за право володіти нашими докорінними землями? Австрія хоче поглинути Україну від Чернівців до Харкова. Росія – від Харкова до Чернівців. Ми ж не маємо в цій війні жодних прав, хоч боронимо обидві імперії.

– Говориш, мов з книги читаєш.

– А я вмію читати! – мовив Захар. – Добре, що пишуть такі речі люди не дурні. Та вони нічого не можуть, крім грамотно написати. Їхня зброя – слово. Ми, стрільці, так само маємо зброю. І не маємо того, хто віддасть наказ і поведе нас за собою. Бо балакуни, подібні до тебе, пане Кошовий, досі не ладні домовитися ні про що спільне.

– Схоже, ти від самого початку хотів говорити зі мною саме про таке. Револьвер тримав під нарами. Все інше – бутафорія, забалакування зубів. Ти тягнув час. Чому не відразу почав?

– Хотів почути, чи маю інші шанси.

– Невже ти думав – я отак запросто здатен звільнити тебе з тюрми?

– Мав надію. Коли хочеш – давав шанс тобі.

– Значить, усе готувалося заздалегідь. Звідки зброя?

У відповідь стрілець розсміявся:

– Ти запитай, чи вона справна. А я не промахнуся в разі чого. Маю досвід.

– Стрілятимеш у мене?

– Якщо даси привід.

Кошовий поворушив пальцями. Ладний не відреагував.

– Коли так – питання: все, що ти мені розказав, – брехня?

– Чиста правда. Я не вбивав Олеся Косацького. Я опинився там випадково.

– Тоді для чого вся ця вистава?

– Це не вистава. Все насправді, пане адвокате. Зараз ти виведеш мене з Бригідок. І якщо хочеш жити, робитимеш так, як я казатиму.

– Я жити хочу. Та й героя з себе корчити не збираюся. Тим більше, серед нас двох герой у цій камері лише один.

– Знущаєшся?

– Аж ніяк.

– Кепкуєш, – тоном, який не визнає заперечень, мовив Ладний, правиця міцніше стисла револьвер, вказівний палець легенько попестив спуск. – Нічого дивного. Давно говорять про те, як ви, балакуни, що хочуть самі собі здаватися державниками, ставитеся до нас. Тих, хто готовий за державу стояти горою. Ви ж боїтеся нас. Бо ми нюхали порох, бачили смерть, витягали з поля бою поранених побратимів. Нам уже нема кого боятися й чого втрачати.

– Хтось добре прочистив твій мозок, Захаре.

– І це нам знайоме. Щойно починаєш казати правду, відразу чуєш у відповідь: то ви, паньство, співаєте з чужого голосу. Ви всього боїтеся, бо нині вам підіграє цісар – а ви за це готові підігравати йому. Ви робите вигляд, що домовляєтесь. А тим часом зраджуєте наші спільні інтереси. Через те нам із вами не по дорозі.

– Кому з ким? Заради Бога, Захаре, – що нам ділити? Ми познайомились заледве годину тому…

– Але вашого брата-балакуна я набачився й наслухався в притулку! – за звичкою перервав Ладний. – Тому доста, доста заговорювати зуби! Я не лишуся в Бригідках більше ані хвилини. Зви наглядача сюди.

Кошовий зволікав. І тоді стрілець зробив те, чого Клим чекав від нього ще менше. Хоч після револьвера під нарами, здається, мав би нічому не дивуватися.

Ладний підняв дуло вище його голови й надавив на курок.

У замкненому просторі камери постріл гримнув, мов вибух.

– Варта! Варта! Сюди! – загорлав Захар.

У цей момент Кошовий, нагнувши голову, рвучко кинувся на нього.

Він не готувався зарані. Щось незнане, але сильне штовхнуло вперед, раціональні думки враз залишили голову, ним заволодів кураж. Клим уже стис кулак, зігнув руку в лікті й завів її для боксерського удару, пірнаючи під стрільцеву правицю й мітячи в щелепу. Міг ударити в сонячне сплетіння, та те саме щось підказало: не варто, бо Ладний у шинелі, вона стримає, згладить.

Хоч як не вдалося.

Ладний ніби чекав – вловивши початок атаки, плавно ступив набік, пропускаючи нападника. Щойно Климова потилиця опинилася точно під його здійнятою догори правицею, різко опустив, рубонув, сильно вдаривши по ній руків’ям револьвера й розбиваючи, здираючи клаптик шкіри, пускаючи кров.

Від болю Кошовому потемніло в очах, забігали веселкові цятки. Утративши враз рівновагу, він полетів униз, ледве встигнувши виставити перед собою руку. Та все одно не втримався, стукнувся ліктем, припечатав лобом підлогу. Удар вийшов несподівано сильним, з очей сипонули іскри – отут пригадалася кімната для допитів у Косому капонірі й культурний допіру жандарм із засуканими рукавами.

Спалах.

– Встати! Встати! – чулося над головою крізь шум, і водночас десь далеко, коридором, стукали підбиті чоботи.

Клим чекав нового удару.

Не було.

– Вставай! – Захар сіпнув його за комір пальта. – Підйом, ну!

Хитаючись, Кошовий звівся на рівні, відчуваючи, як сильно, немилосердно

«Приют для хворих і виздоровців УСС», вулиця Петра Скарги – заснований 1914 року у Львові для потреб Львівської станиці Легіону