Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
Я не міг повернутися до Нью-Йорка, не з’ясувавши цієї справи, тому замкнувся у своєму номері готелю «Ріджентс» у Конкорді. Свої координати повідомив лише Денізі, щоб вона сповіщала мене про події в Нью-Йорку та новини, що стосуються привида матері Ноли Келлерґан.
Того вечора Ґегаловуд запросив мене до себе додому. Обидві його доньки брали активну участь у передвиборчій кампанії Обами і розважали нас за вечерею. Вони дали мені наліпки на авто. Потім я у кухні допомагав мити Гелені посуд, і вона сказала, що в мене нездоровий вигляд.
— Не розумію, як таке сталося, — пояснив я. — Як я міг так влипнути?
— Мабуть, була якась поважна причина, Маркусе. Знаєте, Перрі дуже у вас вірить. Він каже, ви людина виняткова. Я його вже понад тридцять років знаю, він ні про кого таке не казав. Певна, що ви нічого не робили цап-лап і всьому цьому є якесь розумне пояснення.
Тієї ночі ми з Ґегаловудом довго сиділи, замкнувшись у його кабінеті, і вивчали машинопис, що залишив мені Гаррі. Так я познайомився з невиданою книжкою «Чайки Аврори», чудовим романом, у якому Гаррі розповів про свої стосунки з Нолою. Роман датований не був, та мені здалося, наче його написано після «Початків зла». Тому що в «Початках» він змальовував заборонене кохання, без якихось конкретних подробиць, а тут розповідав, як Нола розбудила в ньому натхнення, як вона завжди вірила в нього і підбадьорювала його, як вона зробила його тим, ким він є, великим письменником. Та наприкінці роману вона не вмерла: герой, якого звати Гаррі, за кілька місяців після виходу книжки, розбагатівши і прославившись, зникає і їде в Канаду, де в ошатному будиночку на березі озера його чекає Нола.
О другій годині ночі Ґегаловуд зварив кави і сказав:
— І що він хоче сказати цією книжкою?
— Він уявляє, яким було б його життя, якби Нола не зникла, — пояснив я. — Ця книжка — письменницький рай.
— Письменницький рай? Що це ще таке?
— Це коли письменницький дар обертається проти вас. Ви вже не тямите, існують ці герої у вашій уяві чи живуть реальним життям.
— І що це нам дає?
— Хтозна. І гадки не маю. Книжка чудова, та він так її і не видав. Нащо було зберігати її в шафці?
Ґегаловуд стенув плечима.
— Може, він не наважився її видати, бо там ідеться про зникле дівча, — припустив він.
— Може, й так. Але в «Початках зла» він теж писав про Нолу, і це не завадило пропонувати роман видавцям. І чому він пише: «Ця книжка і є правда»? Яка правда? Про Нолу? Що він хоче сказати? Що Нола ніколи не вмирала і живе в дерев’яній хатинці?
— Безглуздя, — відказав Ґегаловуд. — Усі аналізи підтвердили: той скелет належить їй.
— І що тоді?
— Те, що ми застряли, письменнику.
Вранці мені зателефонувала Деніза і сказала, що в «Шмід і Гансон» звернулася якась жінка і її скерували до неї.
— Вона хотіла поговорити з вами, — пояснила Деніза. — Сказала, що це дуже важливо.
— Важливо? З якого приводу?
— Каже, навчалася в школі разом із Нолою Келлерґан, в Аврорі. І що Нола розповіла їй про свою матір.
Кембридж, Массачусетс, субота, 25 жовтня 2008 року
Вона фігурувала в альбомі випускників 1975 року під іменем Стефані Гендорф, там знайшли два її фото, просто перед світлиною Ноли. Вона була однією з тих, чиїх слідів Ерні Пінкасу знайти не пощастило. Вийшовши заміж за вихідця з Польщі, вона змінила своє прізвище, тепер її звали Стефані Ларжиняк, і мешкала вона в розкішному будинку Кембриджа, багатого передмістя Бостона. Там ми з Ґегаловудом і зустрілися з нею. Їй було сорок вісім років, стільки ж, скільки було б зараз і Нолі. Гарна жінка, вдруге заміжня, мати трьох дітей, раніше вона викладала історію мистецтва у Гарварді, тепер мала власну картинну галерею. Виросла в Аврорі, навчалася в одному класі з Нолою, Ненсі Геттевей і ще кількома людьми, з якими я спілкувався під час розслідування. Я слухав, як вона згадує минуле, й мені спало на думку, що вона врятувалася. Що була Нола, і її вбили у п’ятнадцять років, і була Стефані, і їй випало право жити, відкрити картинну галерею і навіть двічі вийти заміж.
На столику у вітальні вона поклала декілька дівочих світлин.
— Я від самого початку стежу за цією справою, — сказала вона. — Пам’ятаю той день, коли Нола пропала, пам’ятаю все, як і, певно, всі дівчата мого віку, які мешкали тоді в Аврорі. Тож коли знайшли її тіло і заарештували Гаррі Квеберта, я, звісно, відчула, що мене це безпосередньо стосується. Оце так історія… Мені дуже сподобалася ваша книжка, пане Ґольдмане, ви так вдало змалювали Нолу. Завдяки вам я наче зустрілася з нею знову. Правда, що й фільм зніматимуть?
— «Ворнер бразерс» хоче купити права, — відповів я.
Вона показала нам світлини: день народження, де серед гостей була й Нола. 1973 рік.
— Ми з Нолою дружили, — провадила вона. — Хороше дівча було. Всі її в Аврорі любили. Певне, людей зворушувало її життя з батьком: удівець-священик і його люба доця, завжди всміхаються, ніколи не скаржаться. Пам’ятаю, коли я вередувала, мама завжди казала: «Бери приклад з Ноли! У неї, сердешної, Бог забрав матір, а вона завжди така чемна і вдячна».
— Ох, і як же я не второпав, що її мати давно померла? І ви кажете, що вам сподобалася книжка? Ліпше запитали б себе, що за дешевий писака її утнув!
— Та ні, чому це? Якраз навпаки! Я навіть подумала, що це ви так навмисне. Бо сама була зіткнулася з цим у Ноли.
— Як це — самі з цим зіткнулися?
— Якось стався один чудернацький випадок. Після того я від Ноли і віддалилася.
Березень 1975 року
Родина Гендорфів мала цукерню на головній вулиці. Часом після
