Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук

Інспектор обмацав Гюнтера уважним поглядом.

— Так, ми разом приїхали з Швейцарії.

Інспектор підштовхнув його до брезенту, яким було вкрито щось, підняв край. Гюнтер знав, кого йому покажуть, і готувався до цього, але те, що побачив, примусило його відсахнутися й затулити обличчя долонями.

— Вони… — У Гюнтера витяглося обличчя, очі налилися кров’ю, — для чого йому показали це?

— Хто вони? — вже вдруге запитував інспектор.

Гюнтер дивився, кліпав очима, й ноги в нього підгиналися. Нарешті зрозумів, чого вимагає поліцейський.

— Карл Хаген, — із зусиллям витиснув. — Швейцарський журналіст Карл Хаген із Берна.

— А жінка?

— Аннет Каммхубель… студентка… Франкфуртський університет…

— Жили в “Короні”?

— Так.

— Пройдемо з нами.

Вони вийшли за цеп поліцейських і одразу потрапили під перехресний вогонь репортерів. Гюнтер ішов, опустивши голову, й намагався не чути їхніх запитань. Думав: добре, що старий Каммхубель поїхав у Гамбург. Поки поліція вийде на вчителя і все збагне, він встигне побувати у Рудольфа Зікса й витягти з нього дві цифри. Про Шліхтінга ніхто нічого не знає. Карл не назвав його прізвища ні Каммхубелю, ні Аннет, отже, таємницю шифру знатимуть лише троє, а все інше не повинно хвилювати Гюнтера. В поліції нема підстав затримувати його — завтра він з’їздить у Заген, потім відразу повернеться до Швейцарії, куди прибудуть Шліхтінг і Пфердменгес. Все продумано, все йде за планом: головне — спокій, не виказати себе ні словом, ні жестом. Карл Хаген був другом Гюнтера Велленберга, його трагічна загибель не могла не приголомшити друга — ось лінія поведінки…

Гюнтер уже увійшов у роль, йому і справді стало шкода Карла й Аннет, він любив їх і міг зараз поклястися в цьому, — біла троянда на зеленій стеблині… — але чому раптом затремтіли м’язи на Карловому обпеченому обличчі, невже він підморгує?

Це видіння було таке зриме й реальне, що Гюнтер мимоволі схопив інспектора за плече, дивився розширеними від жаху очима й белькотів щось невиразне. Той розуміюче стиснув йому руку.

— Все буває, — спробував заспокоїти. — Але ж ви — мужчина, тримайтеся!

Разом із портьє вони піднялися ліфтом на четвертий поверх, де на них уже чекали всюдисущі репортери. Інспектор наказав звільнити коридор, і лише тоді портьє відімкнув двері Карлового номера.

Біля шафи стояла відкрита, але вже спакована валіза. Ліжко акуратно застелене. На вішалці — плащ, кілька газет на журнальному столику під торшером, поруч почата коробка цукерок і недопита пляшка вина.

Інспектор глянув на все це, розпорядився зняти відбитки пальців. Запитав Гюнтера:

— Коли збирались від’їжджати?

— Сьогодні.

— Так я й думав, — вказав на валізу. — Ваш супутник був акуратною людиною. Коли ви бачили його востаннє?

Гюнтер подивився на годинник.

— Хвилин двадцять п’ять — тридцять тому. Він заходив до мене.

Інспектор зупинився перед Гюнтером. Запитував недбало, але дивився уважно:

— Про що ви розмовляли?

— Ну… про справи… про від’їзд… Потім він запропонував проїхатись по місту…

— І ви відмовились? Чому? Мабуть, раніше ви не залишали його?

Гюнтер відповів спокійно:

— Бувають різні ситуації. Сьогодні я відчув, що третій — зайвий…

Інспектор кивнув.

— Фрейлейн Каммхубель? Давно вони познайомились? Де?

Гюнтер знав, що брехати не слід — все одно дізнаються.

— Днів десять тому. У Загені. Ми мали справу в місті, а вона приїжджала туди до родичів.

Інспектор почав передивлятися речі у валізі. Здається, він зовсім втратив інтерес до Гюнтера. Аж це запитав не обертаючись:

— А вчора? Коли ви повернулись вчора ввечері? Були разом з Хагеном?

Гюнтер зрозумів, що поліція вже поцікавилась у службовця на стоянці, коли Карл поставив машину.

— Ні, — відповів. — Карл їздив кудись разом з Аннет. А ми з полковником Пфердменгесом гуляли по місту. Полковник розважався в ресторані, та в нього заболіла голова, й він вирішив провітритися. Потім ми взяли таксі, повернулися й знову сиділи в ресторані, у “Короні”. Чекайте, коли ж ми приїхали? По-моєму, близько десятої. Але точніше вам, може, скажуть приятелі полковника. Ми разом вечеряли, вони, правда, м’яко кажучи, випили зайвого й ночували у нас. Один у мене на дивані, другий у полковника.

— Як їх прізвища?

— Не знаю, запитайте у полковника. У мене ночував Курт.

— І коли він пішов?

— З годину тому. Скаржився, що запізнився на роботу.

Видно, інспектор залишився задоволений поясненнями, бо запитав:

— Як ви гадаєте, хто міг це вчинити?

— Що? — вдав з себе нерозумійка Гюнтер.

— Диверсію проти вашого друга? Можливо, й проти вас. Адже ж ви могли сісти в машину разом…

— Щасливий випадок, що я залишився живий! — Гюнтер опустився в фотель біля журнального столика. Для чогось переклав з місця на місце газети. Зараз саме час підкинути поліції версію, яку вони розробили вчора ввечері, чекаючи на таксі. Щоправда, інспектор може поставитися до неї скептично, та якщо дізнаються журналісти… Предмет для розмов принаймні на тиждень!

Мовив, буцімто роздумуючи й зважуючи:

— Бачте, справа така… Ми з Карлом Хагеном і полковником Пфердменгесом щойно повернулися з Конго. Навколо тамтих подій ходить стільки чуток… Ми хотіли змалювати об’єктивну картину й побували в найглухіших кутках тієї країни, зустрічалися з так званими партизанами й були у військах, що підтримують порядок. І дійшли висновку, що чутки про звірства так званих карателів — звичайнісінька вигадка. Савану заливають кров’ю бунтівники, якщо б ви побачили, інспекторе, пошматовані трупи… — Задихнувся, наче й справді важко було продовжувати, ковтнув води. — Гадаю, червоні, дізнавшись, про наміри — ми приїхали в Європу з полковником Пфердменгесом, щоб викрити звірства колоніальних бунтівників, — влаштували цю диверсію…

— Ого! — інспектор оцінив версію. — Справа обіцяє стати дуже цікавою. — Зупинився посеред кімнати. —