Есесівські мільйони - Ростислав Феодосійович Самбук
— Пробачте… — зробив спробу підвестися.
Але від Каммхубеля важко було відкараскатися. Учитель запитав у нього, чи знає Карл тепер весь шифр, а коли ні — кого слід брати за барки, й Карл відповів відверто:
— Чесно кажучи, не тямлю, що робити. Нам треба розшукати якогось Людвіга Пфердменгеса, а я не знаю, хто він був, хто є і де він узагалі.
— Людвіг Пфердменгес… — поворушив губами вчитель. — І, звичайно, він належав до еліти рейху. Особі малозначній навряд би доручили таку таємницю.
— Зікс командував корпусом СС, а потім служив в управлінні імперської безпеки, — відповів Карл. — Пфердменгес має бути приблизно таке саме цабе.
Каммхубель заплющив очі, наче видовбував щось із закутків пам’яті.
— Пфердменгес… Десь я чув це прізвище… Стривайте, є в нас один енциклопедист… — потягнувся до телефону, що стояв на журнальному столику, покрутив диск. — Клаус? У тебе ще зовсім свіжий напівстаречий мозок. Не пригадуєш — Людвіг Пфердменгес?.. Якась фігура третього рейху? Що ти кажеш: підтримував зв’язки з Ватіканом? І тепер там? Справді, я пригадую — про нього писали в газетах… Пам’ятаєш, коли критикували “християнських атеїстів”. Живе в Ассізі, так, тепер я згадав, він ще полемізував із якимось єпископом… Це дуже цікаво, та ми поговоримо іншим разом, тепер поспішаю, я скоро навідаюсь, пробач. — Каммхубель поклав трубку. Зауважив незлобливо: — Справді, пам’ятає мало не все, та любить просторікувати… Ви вже мали змогу зрозуміти, юначе: Людвіг Пфердменгес був одним із повноважних представників третього рейху у Ватікані. А тепер живе в Ассізі. Чули про Франціска Ассізького?
Карл не зводив очей з Каммхубеля й думав: чому той чинить так? Щойно ж мало не вилаяв його за намагання здобути есесівське золото…
А Каммхубель усміхався, буцімто читав Карлову душу, немов бачив щось не відоме юнакові. Карл теж усміхнувся.
— Якось усе це… наче у Андерсеновій казці… — мовив.
— Старий Клаус ще має пам’ять… — ухилився від прямої відповіді Каммхубель. — Отже, в Італію?
— Якщо дозволите, сьогодні ж.
— До ночі й думати нема чого, — заперечив учитель. — Повечеряєте — й гайда.
— Не знаю, як вам і дякувати!
— Світ тісний, може, ще й зустрінемось.
— Ви завжди можете розраховувати на мене.
— Е-е, юначе, в молодості розкидаються обіцянками.
Карл хотів заперечити, та вчитель пробуркотів щось невиразне й пішов на веранду.
І знов Карл згадав тих двох: скільки ж минуло, як вони усамітнились? Певно, ціла вічність. Зиркнув на годинник — невже він стільки пробалакав з Каммхубелем? — і чомусь навшпиньках почав підійматися сходами.
Ще здалеку побачив: двері до кімнати Аннет відчинені. Отже, вона в Гюнтера!
Постояв, намагаючись вгамувати хвилювання, але, так і не вгамувавши, рушив до дверей мансарди. Не знав, для чого, — адже ж ніколи не підслуховував, вважав це підлістю, на яку не здатний, але, може, обманював сам себе: легко осуджувати вади інших, та коли справа стосується тебе самого…
Зазирнув до Аннетиної кімнати й зупинився. Стояв і боявся ворухнутись — дівчина сиділа на підвіконні боком до нього й читала. Вперлася ногами у віконну раму, коліна стирчали мало не врівень з підборіддям, Аннет наморщила чоло й такою видалась вродливою та принадною, що хлопцеві перехопило дихання. Відступив від сходів, кашлянув голосно й рушив не криючись. Тепер Аннет стояла, заховавши книгу за спину.
— Де Гюнтер?
Вказала очима, не відповідаючи.
— Що трапилось? — Він уже догадувався, але хотів почути підтвердження. Карлу стало навіть шкода Гюнтера. — Посварилися?
Аннет знизала плечима.
— Він такий настирний… — осіклася, згадавши, як Гюнтер намагався поцілувати її. До цього він не був неприємний їй, пробуджував цікавість, та відчула, що відповісти на поцілунок не зможе.
Гюнтер спалахнув і одразу пішов до своєї мансарди. Ображений, він простягнувся на ліжку, палив і придумував ущипливі слова на адресу цього дівчиська. Трохи заспокоївшись, подумав, що справа ця не варта виїденого яйця. Ця думка заспокоїла Гюнтера, він знову відчув душевну рівновагу і взявся читати п’єсу, котру збирався поставити, повернувшись до Берна.
А Карл стояв перед Аннет, та дивився не на неї — у вікно. Останні слова засмутили його: “Він такий настирливий…” А коли б не був настирний?
Дівчина заметушилась і підсунула йому стілець.
— Дядько забалакав тебе?
Вона вперше сказала “тебе”. Чому — Карл не знав, можливо, це був вияв довіри чи приязні, а може, просто обмовилася за звичкою; в такому віці швидко сходяться й рідко коли панькаються одне з одним, принаймні Карл переходив на “ти” зі своїми однолітками вже через п’ять хвилин після знайомства, але-це було там, раніше, а тут не той випадок, і звертання дівчини на “ти” раптом примусило його почервоніти.
Щоб оговтатися, Карл витяг сигарету, обмацав кишені, шукаючи запальничку.
Сів на стілець, а дівчина знову примостилася на підвіконні.
— Сьогодні вночі маємо їхати, — сказав. Аннет глянула на нього спідлоба.
— Якось негарно вийшло, пробач… Але ви так голосно розмовляли, що я все чула.
— Що, все? — не зрозумів Карл.
— Ну, й про шифр, і про Італію.
Карл удав, що все це йому байдуже. Знизав плечима.
— То що ж?
— Заздрю вам. Цікаво. Й побачите Італію…
— Я там бував не раз, — мовив Карл, і, певно, почалася б у них розмова про італійські пам’ятки, коли б хлопцеві нараз не заманулося запропонувати: — Хочеш із нами?
Він
