Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Бай Спиро, я залишу тебе тільки тоді, як ти сам скажеш.

— Отож, мій хлопче, так ти зіб'єш капітальчик. Перший внесок я вже мав — довір'я цього городника, що його — як він сам зізнався — «усякі розпитують, цікавляться».

У наш город прийшов якийсь болгарин і передав, що генерал Ніколов просить зустрітися з ним, де і коли мені зручно. Хоче витягнути мене з багна й запропонувати кращу роботу. Я подякував за піклування і заявив, що вдоволений своїм життям.

Перш ніж піти, посланець з жалем подивився на мене і сказав:

— Ти йолоп! Небачений йолоп! Нікого з емігрантів не шукали й не просили отак, як тебе, бо ти нещодавно був офіцером і маєш електротехнічну освіту. Крім того, генерал хоче віддячити тобі за те, що ти вивів його з Болгарії. Ти, мабуть, не розумієш, що випускаєш із своїх рук. А коли все-таки передумаєш, адресу знаєш.

Ні, нічого з моїх рук не вислизнуло. Навпаки, дедалі більше йшло в мої руки. Але все своєю чергою, Насе, пам'ятай своє друге золоте правило: «Усяка спроба прискорювати події може призвести до провалу. Легко, непомітно посмикуй ниточки і полиш подіям розвиватися своїм чином».

Так і сталося.

Якось приїхав полковник Кларк і повіз мене на вечерю в готель «Хілтон». Він сказав, що просто хоче побачитися зі мною і познайомитись як люди, що сидять за чаркою за столом, а не з протилежних боків канцелярського столу. Привітав мене з поетичним успіхом. Кілька радіостанцій у передачах на Болгарію передали мої вірші й заклик до згуртування емігрантських сил. З паризької газети дякували й обіцяли надрукувати також, але трохи згодом, бо мають якісь спішні матеріали для публікації. З радіостанцій в американський інформаційний центр надійшла для мене досить значна сума.

Ці передачі я чув. Улаштував так, що бай Спиро сам покликав мене слухати радіо на кухні.

Навіщо мені було говорити про це американцеві? Та й мовчанням можна віддячити. Райко Моряк говорив:

— Навіть коли знаєш щось цікаве, мовчи. Не позбавляй радості того, хто думає, що перший сповістив тобі новину.

— Ви можете слухати радіо?

— Інколи.

Нема чого брехати. Він і так — сам або через своїх агентів — довідався в городника. І саме слухаючи чужі радіостанції, я переконався, що про все те, що скоїлось у Болгарії вдень, увечері передають ці станції. А така інформація надходить не тільки офіційними каналами.

Поговорили про погоду, про роботу на городі, про мої юнкерські роки, про офіцерську службу, про студентство. З ресторану пішли в бар. Я пив мало, переконаний у силі бистрого розуму. Кларк теж не зловживав. Я помітив, що він стежить, як я дивлюсь на жінок. А я, признатися, докладав великих зусиль…

В антракті до нас підійшла одна з актрис і привіталася з американцем як давня знайома. Кивнула мені й запитала турецькою мовою:

— Чи пан не бажає товариства однієї дами?

Американець заохочувально підморгнув. Я подякував, актриса відійшла. Провів її жадібним поглядом і мимоволі зітхнув:

— Гарна!

1 здригнувся. Невже виказав себе?

Так, виказав. Помітив це з усмішки полковника, точніше, із слідів усмішки в кутиках його губ. Щоб приховати ніяковість, я сказав:

— Нічого собі.

— А ота смаглява?

Я скривився.

— Передчасно зів'яла.

— А блондинка?

— Надто великий ніс і рот.

— А ота поряд?

— За шестибальною системою — п'ять.

— Ти диви, звідки такий смак! — щиро вигукнув американець.

— А ви гадаєте, що Болгарія наче Конго?

— Так, ви чутливий патріот, і це мені подобається. Я не люблю беззастережне виконання моїх наказів, а підлабузництво мені огидне.

— Тепер мені слід було б познайомитися із звичаями емігрантів. Хоча мої враження ще бідні, я помітив, що не всі вони ненавидять комуністів. Один приходив тричі умовляти мене тікати до Болгарії. Не знаю, де він працює і як його звуть, але раз насмілюється говорити таке, значить, він не один.

Полковник Кларк помовчав і запитав:

— Чи не час уже подумати, як ви можете допомогти в боротьбі проти режиму в Болгарії і вирватися з цього… городу?

— А що я можу зробити? Комуністичний лад — не паперова хатка, яку можна зруйнувати помахом мізинця. Проти нього мусить діяти регулярна величезна армія.

— Чому ви гадаєте, що такої армії немає?

— Може, вона і є, та, оскільки ви розраховуєте тільки на диверсійні групи, користі від них не буде.

— Надто ви зневірились.

— Можливо.

— Але не забувайте, що за це добре платять.

І погляд, і слова його були досить красномовні.

— Подумайте. Інакше опинитесь у становищі боягуза без краплі національної свідомості. Навіть викличете сумніви: утік від комуністичного терору, а не хоче боротися проти нього.

Кларк одвіз мене машиною додому. Прощаючись зі мною, радив подумати і подзвонити йому. Але я, либонь, довго думав.

Якось увечері бай Спиро повернувся з міста ошелешений. Вилаяв мене за віщось, уникав дивитися в очі. Бідкавсь, що стоїть на межі банкрутства й мусить мене звільнити. Я здивувався, але нічого не відповів. Потім, хоч і без підстави, подумки облаяв себе: «Та саме цього й слід було чекати, а ти, сучий