Карі відзначила, що спів птахів за вікном припинився, а натомість удалині почулись сирени. Численні. Поліцейські машини.
Парр відкашлявся.
– Я не бачу, в який спосіб ця інформація має зацікавити поліцію. А оскільки особа звернулась до вас як до юриста, ви маєте розглядати її як свого клієнта, і, таким чином, наскільки я можу судити, ви зв’язані положенням про адвокатську таємницю і не зможете надавати мені подальшу інформацію, навіть якби я наполягав.
– Чудово. Тоді ми маємо однакове розуміння ситуації, – сказав Хьоре, застібаючи свій портфель.
Карі відчула, що її мобільний вібрує в кишені. Вона швидко підвелась, відійшла від столу і дістала телефон. Разом з телефоном вискочила гральна кулька і м’яко вдарилась об дерев’яну підлогу.
– Адель.
Вона подивилась на кульку, яка, здавалось, вагається, не знаючи, котитись їй чи залишатися там, куди вона впала. Але, злегка затремтівши, вона таки покотилась невпевнено у південному напрямку.
– Дякую, – сказала Карі й поклала телефон й у кишеню.
Вона повернулася до Парра, який саме підводився.
– Є чотири трупи в рибному ресторані під назвою «Наутілус».
Парр кліпнув очима кілька разів за скельцями своїх окулярів, і Карі подумала, чи не може це бути своєрідною рефлекторною реакцією – блимати повсякчас на кожен новий труп.
– А де це?
– Тут.
– Тут?
– Тут, на Акер-Брюгге. За двісті-триста метрів звідси.
Очі Карі знову відшукали кульку.
– Ходімо.
Їй хотілось побігти й підібрати кульку.
– Адель, на що ви чекаєте? Ходімо!
Кулька обрала чіткий курс і набирала швидкість: якщо Карі не зважиться зараз же, вона ризикує втратити її.
– Гаразд, – сказала вона і поспішила за Парром.
Поліційні сирени чулись тепер ближче, їхнє виття підносилось і опускалось, розсікаючи повітря, наче коса.
Вони вибігли на вулицю, під біле сонце, у ранок, сповнений очікувань, у блакить міста. Вони побігли далі, і ранковий натовп заклопотаних перехожих розступався перед ними. Їхні обличчя лише на мить потрапляли в поле зору Карі. Але мозок її встиг зреагувати на одне з облич. Сонцезахисні окуляри і світло-сірий костюм. Парр уже повертав у провулок, в глибині якого метушились люди в поліційній уніформі. Карі зупинилась, обернулась і побачила вже зі спини того чоловіка у сірому костюмі на борту порома в Несодтанген, який саме відчалював від пристані. Потім вона повернулася і побігла далі.
Марта опустила капот кабріолета і відкинулась на сидінні, поклавши голову на підголовник. Вона дивилася на чайок, що ширяли у повітряних потоках між блакитним небом і синіми водами фіорду. Вони балансували, поєднуючи власні сили з зовнішніми, у пошуках їжі. Марта дихала глибоко й рівно, але серце їй вискакувало з грудей, бо пором ось-ось мав причалити. О цій порі з Осло прибуває не так багато людей, тож його нескладно буде помітити. Якщо він упорався. Якщо… Вона проказала молитву, яку повторювала, відколи вийшла від «Томте amp; Хьоре» півтори години тому. Його не було на попередньому поромі тридцять хвилин тому, але вона сказала собі, що на таке сподіватись було надто наївно. Але якщо його не буде на цьому… То що тоді? У неї не було запасного плану. Вона не бажала жодного запасного варіанта.
Почали сходити на берег пасажири. Так, вона була права, їх було небагато: зранку люди, як правило, їдуть у місто, а не навпаки. Вона скинула окуляри в черепаховій оправі. Серце їй тьохнуло, коли вона побачила світло-сірий костюм. Але то був не він.
І серце їй завмерло.
Потім з’явився ще один сірий костюм.
Його трохи хилило набік, наче той корабель, що набрав води і має крен.
Вона відчувала, як клубок підступає їй до горла. Мабуть, це просто ранкове сонце так грало на світлих тонах його костюма, але здавалось, ніби вся постать його оповита сяйвом.
«Дякую, – прошепотіла вона. – Дякую, дякую».
Вона подивилася в дзеркало заднього огляду, витерла сльози і міцніше затягнула хустку на голові. Потім помахала рукою. І він помахав у відповідь.
І коли він рушив угору, до місця, де вона припаркувалась, їй спало на думку, що все занадто добре, щоб бути правдою. Що вона дивиться на міраж, на примару, що він мертвий, застрелений, що він зараз висить на маяку, що він розп’ятий і що вона дивиться на його душу.
Він сів у машину з великою обережністю і скинув окуляри. Він був блідий. І вона визначила з його червоних очей, що він плакав. Тоді він притягнув її до себе, стиснув в обіймах. Спочатку їй здалося, що вона тремтить, але зрозуміла, що дрож іде від його тіла.
– Як…
– Добре, – сказав він, не випускаючи її з обіймів. – Усе добре.
Вони сиділи мовчки, вчепившись одне в одного, наче тільки так могли втримати рівновагу. Їй хотілось розпитати його… але не зараз. Буде ще доволі часу для цього пізніше.
– Що тепер? – прошепотіла вона.
– Тепер, – сказав він, обережно відпускаючи її, і випростався, стиха застогнавши, – тепер усе тільки починається.
– Величенька валіза…
Він кивнув на заднє сидіння.
– Тільки найнеобхідніше, – усміхнулась вона, штовхнула диск у програвач CD і вручила йому мобільний телефон. – Я за кермом на першому етапі. Будеш за штурмана?
Він подивився на дисплей мобільного, тим часом як механічний голос почав повторювати: «Ваш власний… особистий…»
– Тисячу тридцять кілометрів, – сказав він. – Орієнтовний час у дорозі – дванадцять годин і п’ятдесят одна хвилина.
Епілог
Здавалося, сніжинки піднімаються з безбарвного бездонного неба вгору, до дахів, автомобілів, асфальту тротуарів.
Карі нахилилась на сходинках, зашнуровуючи свої високі черевики, і, таким чином, бачила вулицю догори дриґом, між своїх ніг. Симон був правий. Речі бачаться по-іншому, якщо змінити перспективу і місце розташування. І тоді не залишається мертвих зон огляду. Їй знадобився час, щоб зрозуміти, що Симон Хефас був багато в чому правий. Не абсолютно в усьому. Але до неймовірно високої міри.
Вона випросталася.
– Приємного тобі дня, люба, – сказала дівчина в дверях і поцілувала Карі в губи.
– Тобі теж.
– Шарування підлоги, ймовірно, не дуже поєднується з уявленням про приємний день. Але я постараюсь. Коли повернешся?
– На обід, якщо нічого не трапиться.
– Гаразд, але скидається, що вже трапилось.
Карі обернулась у бік, куди показувала Сем. Автомобіль, що зупинився перед
