Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

Кілька хвилин вони йшли мовчки.

Підбори важких, підбитих залізом солдатських черевиків Павлюка стукали об стерті кам'яні плити тротуару. Звук виникав глухий, уривчастий і відразу завмирав, ніби придушений важкою вогкістю ущелини-вулиці.

«Про все говорити йому не слід, — думав Павлюк. — Нехай дасть мені притулок — і поки що досить».

— В одному ви помилились, — сказав Торкун, — я живу зараз не на вулиці Лева — там мій будинок розбито бомбою, а тут, на вулиці Без світання. Тепер уже в одному будинку — і ресторан, і квартира.

— Вулиця Без світання? Дивна назва.

— Середньовічна. Вулиця розташована так, що сонце заглядає туди тільки на годину — після полудня.

Павлюк нічого не відповів. Ще хвилину вони йшли мовчки.

— Ось, — показав Торкун.

Перед ними була маленька, крива, безлюдна вулиця.

Темні будинки середньовічної архітектури закривали її від сонця. Верхні поверхи нависали над нижніми, і на вулиці навіть влітку панував вогкуватий присмерк. Вулиця схожа на глибоку похмуру ущелину. Враження підсилюється зеленими плямами плісняви на стінах і затхлим запахом, що йде з відкритих душників підвалів. Вулиця Без світання…

Підійшли до старого двоповерхового будинку. Одна стіна його виходила на вулицю Без світання, друга — на невелику, вузьку площу. Над широкими дерев'яними дверима висіла вивіска: «Буфет. Гарячі і холодні закуски». В нижньому куточку вивіски дрібними білими буквами було старанно виведено прізвище власника — Денис Торкун.

Пройшовши низький склепистий тунель, що нагадував вхід до фортеці, нові знайомі опинилися на вузькому напівтемному подвір'ї, вимощеному кам'яними плитами.

Відчинивши масивні, теж схожі на фортечні, двері — чорний хід — Торкун крутими гвинтовими сходами повів Павлюка на другий поверх. Вони зупинилися перед такими ж міцними, надійними, як унизу, дверима з круглим отвором-вічком.

Торкун прислухався, розмірено постукав два рази. Потім ще три — швидко.

Чекати довелося довго. Павлюк уже почав нервувати, коли на вічку піднялася заслонка і хтось пильно став оглядати прибулих.

— Це я, Анелю, відчини, — сказав Торкун.

Загримів засув, скрипнув замок, дзвякнув ланцюжок.

Двері трохи відхилилися.

— Нічого, нічого, — знову заговорив Торкун. — Зі мною гість.

Двері відчинилися зовсім. Хоч як було темно на площадці сходів, у передпокої здавалося ще темніше. Спершу Павлюк нічого не бачив. Коли очі трохи звикли, почав роздивлятися.

— Здавалося, в маленький передпокій позносили з усіх кімнат меблі і звалили абияк. Попід стінами, лишаючи вузький прохід, через який ледве могла протиснутись людина, стояли три шафи. На одній з них лежав догори ніжками ломберний стіл з пожолобленою від вологи лакіровкою. На другій було кілька чемоданів. Дві тьмянозолоті рами без картин криво висіли з обох боків дверей. Усе запорошене, старе, занедбане.

Оглянувши передпокій, Павлюк перевів погляд на господиню. Це була висока, худа жінка років сорока п'яти. Вона трималася рівно і гордовито. Гострі риси обличчя, дрібні зуби, довгий хрящуватий ніс робили її схожою на хижого птаха.

— Познайомся, Анелю, — сказав Торкун. — Це пан Павлюк. Приїхав з Волині і поживе трохи у нас.

Анеля кинула на Павлюка непривітний погляд і, недбало кивнувши головою, пішла в кухню.

— Колишня пані Свідзінська не з люб'язних, — промовив Павлюк, знизавши плечем.

Торкун встиг помітити, що це його звичний жест.

— Час тепер, знаєте, який, — вибачливим тоном сказав Торкун. — Кожного доводиться боятись. До того ж, вона не знає, хто ви.

— До речі, як вас повідомили, що я приїду?

— Ще в день евакуації міста до мене прийшов чоловік і наказав кожного п'ятнадцятого числа протягом чотирьох років бути в двадцять хвилин на п'яту на вулиці Лева, під ліхтарем. Він мені і паролі дав.

— Протягом чотирьох років? Як бачите, я не примусив вас чекати так довго…

— Ходімо в їдальню, — запросив Торкун.

Їдальня була досить світла і простора, але здавалася такою ж тісною, як і передпокій, через велику кількість меблів. У центрі стояв накритий мереживною скатеркою овальний обідній стіл з черепашкою-попільницею ї полинялим оксамитним альбомом для фотографій. Мало не половину кімнати займав шкіряний диван. Оббивка на ньому подерлася, з спинки стирчав волос і клоччя.

Праворуч від дверей, біля покритої килимком кушетки з безліччю вишитих гарусом подушечок, стояв круглий столик, обставлений кріслами.

Гість втомлено опустився на диван.

Торкун сів у крісло і застиг, витягши довгу спину ї поклавши худі руки на коліща.

Павлюк дістав сигарету, закурив. Сині кільця диму потяглися до стелі, чіпляючись за брязкальця великої незграбної, як і все у кімнаті, люстри.

— Насамперед давайте поговоримо, де ви мене влаштуєте, — сказав Павлюк. — Я люблю комфорт.

— Ми відведемо вам суміжну з цією кімнату.

— Там один вихід чи два?

— Два, два! Прямо з вітальні можна потрапити в кухню, а звідти парадним ходом на вулицю або чорним — на подвір'я. Поряд з нашим подвір'ям лежать руїни будинку, розбитого під час бомбардування. Там легко сховатися.

— Це добре.

— Наша квартира була раніше частиною ресторану. Сюди піднімалися мої найближчі клієнти з дівчатками.

— Серед ваших постійних клієнтів був ротенфюрер Вайц?

Ім'я Вайца мимоволі викликало в пам'яті Торкуна спогади про фашистську окупацію — щасливу пору для трьохсотрічного шинку та його господаря. Посилаючись на свого предка Фрідріха, вихідця з Прусії, Торкун добився, що його арійське походження було, нарешті, встановлене і, головне, офіціально засвідчене. Але найбільше піднесла репутацію Торкуна серед фашистських властей його діяльна участь у розгромі синагоги, що містилася недалеко від його будинку. Трьохсотрічний шинок часто відвідували гестапівські офіцери, бандити із загонів українських націоналістів, які співробітничали з гітлерівцями; різні ділки з «райху», що, мов сарана, ринули на багату українську землю. В старовинному будинку до світанку не вгавали пісні, чулися