Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук
На щастя, Генріх допоміг йому.
— Прибрати? — запитав, наче йшлось про щось зовсім буденне.
— Тільки тихо… — поморщився Зікс. — Не треба галасу!
— Спробуємо сьогодні ввечері.
— Він зупинився в готелі “Кінг”.
Генріх переступив з ноги на ногу.
— Все?
Зікс махнув рукою.
Добре, що Генріхові нічого не треба розтлумачувати: сказав і забув — як і раніше, почуваєш себе порядною людиною, котра лише за певних обставин трохи схибила…
Але ж як часто обставини бувають вищі за людину!
Гюнтер віддав перевагу ресторану з музичним автоматом, а в Карла заболіла голова від оглушливої музики, й він вирішив поблукати містом. Ще вдень помітив: відразу за центральною міською площею з традиційною ратушею починався парк — крізь зелень проблискувала вода, там був став чи навіть озеро.
Спочатку парк нагадував усі парки світу: газони й клумби, лавки. Карл проминув дві чи три пари закоханих на лавках — усе, як і належить у таких місцях, та непомітно алея перетворилася на стежку, що в’юнилась поміж густих чагарників, запахло свіжістю, й ліворуч за рідкими деревами відкрилося озерце.
Карлові захотілося посидіти на березі. Сонце заходило, й на воді пролягла кривава доріжка. Карл йшов просто до неї. Не міг відірвати погляду від блискучої тремтячої смужки, здавалося, зараз і саме сонце торкнеться води, засичить і згасне. Перестрибнув канаву й зупинився неподалік од берега, спершись на стовбур товстої верби. Так, сьогоднішній день, перший їхній день у Загені, склався невдало, хоча все могло бути й значно гірше. Швейцар, який заніс їхні речі в номер, на запитання, чи знає він Зікса, лише посміхнувся:
“Тут кожен другий працює на пана Зікса”.
Але коли Гюнтер почав обережно вивідувати, що він знає про колишнього групенфюрера СС, швейцар нічого не розповів.
Неподалік од готелю вони побачили бензоколонку й вирішили заправитися. Метушливий хлопчина, заливши бензин, перевірив рівень масла, обтер вітрове скло. Карл купив у нього кілька банок мастила й запитав про Рудольфа Зікса. Юнак виразно покрутив пальцем біля скроні й пояснив, що групенфюрера ніколи не бачив, бо народився тоді, коли той оселився вже в маєтку за містом (“Кажуть, шикарний будинок і парк, але мало хто був там, фортеця, панове! Для чого це — не розумію, але парк обнесений мало не триметровою огорожею”). Звичайно, для одного божевільного така огорожа — зайва розкіш, хоча, підморгнув, хизуючись своєю обізнаністю, ходять різні чутки, і, можливо, пан Рудольф Зікс не такий уже й божевільний.
Заправившись, поїхали до маєтку Зіксів і впевнились, що потрапити туди неможливо (справжня тюремна стіна з колючим дротом і битим склом). Гюнтер зауважив, що групенфюрер живе у звичних умовах — так само огороджувались колись таємні есесівські об’єкти.
Потім — відвідини швейцарським журналістом пана Ганса-Юргена Зікса, й коло замкнулося.
Сонце вже сіло, й червона доріжка розчинилася в воді, а Карл усе стояв і думав, як їм потрапити за огорожу. Й нічого не міг надумати. Вже зібрався вертатися, та з-за кущів вийшли двоє й загородили йому дорогу.
Один запитав Карла:
— Це не ви поставили машину біля паркової брами? Ми не можемо заїхати…
— Ні, я без автомобіля…
— Не бреши! — погрозливо мовив другий. — Я сам бачив, як ти під’їхав.
— Але ви помиляєтесь…
Перший раптом ступив уперед і вдарив Карла в підборіддя.
— Ви що! — обурено вигукнув хлопець, підніс руки, щоб захиститися, але невідомий наніс другий удар у сонячне сплетіння. Карл задихнувся, та все ж сам ударив чоловіка коліном у пах. Той лише зойкнув і впав. Карл спробував прослизнути повз нього, та перед ним виріс другий — високий, з довгими мавпячими руками.
— Що вам треба? — закричав Карл пронизливо. — Рятуйте!
— Мовчи, падлюко!.. — засичав високий.
Карл позадкував од нього, та наштовхнувся на другого. Той схопив його ззаду за руки, і в цю мить високий підскочив до нього: різкий біль наче оперезав Карла, він хотів дихнути, та не зміг, осів на землю, затуливши долонями обличчя, і втратив свідомість.
— Гарно ти його!.. — мовив Роршейдт високому. — Тепер треба цього нишпорку…
Раптом десь зовсім близько заревла автомобільна сирена. “Петер, сюди! — загорлав хтось у кущах. — Хтось кличе на допомогу!”
Роршейдт зло вилаявся. Нахилився й схопив Карла під пахви.
— Ну, ти що?.. — зиркнув на високого. Той зрозумів і підняв Карла за ноги. Пригнувшись, вони побігли до берега, зайшли по пояс у воду й кинули тіло в очерет.
— Якщо ти й не добив його, — прошепотів Роршейдт, — усе одно йому кінець…
…Каммхубель поставив свій “опель” неподалік од берега й закинув вудки. Сидів, дивлячись на непорушні поплавці, риба не клювала, та, чесно кажучи, він і не сподівався на улов, просто любив сидіти над озером — перед заходом сонця, викурити сигарету, дивитися на спокійну воду й ні про що не думати. Точніше, думки в такі хвилини були ліниві й повільні, якісь затяжні — вода заспокоювала, і все навколо здавалося таке гарне — кращого не могло бути на світі. Ну що можна порівняти з золотисто-червоною доріжкою на воді і м’яким шелестінням очерету?
Каммхубелю здалось, що він завжди був трохи сентиментальним, а може, ця розчуленість наодинці з природою властива не лише сентиментальним людям? Певно, сентиментальність і вміння побачити прекрасне в природі — все ж різні речі. Каммхубель подумав, що смерть є не що інше, як зникнення, розчинення людини в природі; від цього стало трохи сумно, та не зовсім, бо хто
