Острів Каміно - Джон Гришем

— Це, звісно, так,— увічливо погодився пан Шапель.— Проте мій знайомий побоюється, що, отримавши останній рукопис, ваша сторона може вирішити його не оплачувати.

— А що, як ми зробимо платіж, а він вирішить лишити рукопис у себе?— поцікавився Кендрік.

— Думаю, вам доведеться піти на цей ризик,— відповів Ґастон.— На інше він не згоден.

Кендрік глибоко зітхнув і поглянув на спотворене жахом обличчя доктора Брауна.

— Я вам передзвоню за п’ятнадцять хвилин,— сказав він Ґастонові.

Доктор Браун вже телефонував у Принстон, де президент Карлайл усі останні п’ять годин не вставав з-за свого стола. Обговорювати насправді було нічого. Принстону «Ґетсбі» був потрібен набагато більше, ніж злочинцеві чергові чотири мільйони. Вони мусили ризикнути.

Кендрік зателефонував Шапелю й передав йому новини. Коли о 16:45 було підтверджено останній банківський переказ, Шапель подзвонив Кендрікові й повідомив, що сидить у таксі біля його офісної будівлі на авеню Монтень із рукописом «Ґетсбі» в руках.

Кендрік кулею вилетів із кабінету, а за ним щодуху кинулися доктор Браун і його колега. Похапцем збігши вниз широкими сходами, вони проскочили повз налякану секретарку у приймальні, і вибігли на вулицю, де побачили, як Ґастон виходить із таксі. Він передав їм товстий портфель і повідомив, що всередині— весь рукопис «Ґетсбі», за винятком першої сторінки третього розділу.

Метрів за сорок звідти стояв, спершись на дерево, Брюс Кейбл і спостерігав за цією сценою, щиро усміхаючись.

За ніч у кампусі випало двадцять сантиметрів снігу, і, коли розвиднілося, там уже працювали команди прибиральників, розчищаючи лопатами й снігоприбиральними машинами доріжки й ґанки, аби стало можливо продовжити заняття. Студенти в чоботах і теплих куртках старалися якомога швидше дістатися з однієї аудиторії до іншої: температура опустилася майже до мінус десяти за Цельсієм, а до того ж повівав кусючий вітер.

Згідно з розкладом, який він знайшов в інтернеті, вона мала бути в аудиторії Квіґлі-холу, де проводила заняття з літературної творчості. Він дістався до будівлі, знайшов аудиторію, а тоді посидів і погрівся у вестибюлі другого поверху до 10:45. Потім вийшов на вулицю й став ходити туди-сюди доріжкою біля будівлі, удаючи, що розмовляє по мобільнику, аби не привернути зайвої уваги. Утім, на вулиці було надто холодно, щоб ним хтось зацікавився. Закутаний у теплий одяг, він нічим не відрізнявся від звичайних студентів. Вона вийшла з парадних дверей і попрямувала в інший бік від нього разом із купкою студентів, яка ставала дедалі більшою в міру того, як інші будівлі порожніли після закінчення занять. Він пішов за нею й побачив, що її супроводжує молодик із рюкзаком. Кілька разів звернувши, вони, вочевидь, попрямували до Стріпу — ряду магазинів, кафе й барів неподалік від кампусу Університету Південного Іллінойсу. Вони перейшли вулицю, і її супутник підтримав її за лікоть, ніби хотів їй допомогти, але потім відпустив, коли вони пішли швидше.

Побачивши, що вони заскочили в кав’ярню, Брюс зайшов у сусідній бар. Сунувши рукавиці в кишені куртки, він замовив чорну каву. За п’ятнадцять хвилин Брюс зігрівся й попрямував у кав’ярню. Мерсер та її супутник втулилися за маленьким столиком, повісивши свої куртки й шарфи на спинки стільців, і потягували якісь дорогі напої на основі еспресо, завзято щось обговорюючи. Брюс непомітно підійшов до їхнього столика.

— Здрастуй, Мерсер,— привітався він, не зважаючи на її супутника.

Вона була вражена, навіть приголомшена і, здавалося, не могла ні вдихнути, ні видихнути. Брюс обернувся до молодика й промовив:

— Даруйте: мені треба з нею поговорити кілька хвилин. Я довго сюди діставався.

— Якого біса? — обурився хлопець, вочевидь, уже готовий до бійки.

Мерсер торкнулася його руки й промовила:

— Усе гаразд. Просто дай нам кілька хвилин.

Молодик повільно підвівся, узяв свою каву і, проходячи повз Брюса, зачепив його плечем, на що той ніяк не відреагував.

— Гарненький. Твій студент?— поцікавився Брюс, сідаючи на його стілець.

Опанувавши себе, Мерсер відгукнулася:

— Повірити не можу... Яка тобі, власне, до цього справа?

— Ніякої. Чудово виглядаєш, Мерсер,— шкода тільки, що втратила свою засмагу.

— Зараз лютий, а я на Середньому Заході— далекувато від пляжів. Чого ти хочеш?

— У мене все гаразд, дякую, що запитала. А ти як?

— Чудово. Як ти мене знайшов?

— Ну як — ти не дуже-то й ховаєшся. Морт Ґаспер обідав із твоєю агенткою, і вона йому розповіла сумну історію про те, як Воллі Старк помер наступного дня після Різдва. Їм знадобився новий письменник для викладання літератури — і ось ти тут. Тобі тут подобається?

— Нормально — тільки холоднувато й надто вітряно.

Мерсер відпила кави. Обоє не опускали очі.

— А як там твій роман?— поцікавився Брюс із посмішкою.

— Добре. Половина вже готова, і я щодня продовжую писати.

— Про