Макбет - Ю. Несбе
— Чому?
— Що — чому?
— Чому ти це для мене робиш?
Гатчінсон знизав плечима.
— Кілька днів тому мене відрядили вантажити ящики з патронами. Там був якийсь кістлявий і лисий мужик з поліції. Ми вантажили ящики в його вантажівку, а він стояв, схрестивши руки, з таким виразом обличчя, ніби ми для нього не люди, а якісь комахи.
Дафф мовчав, очікуючи.
— Іноді люди мусять допомагати одне одному, — продовжив механік і шморгнув носом. — Принаймні так заведено думати. — Шморг-шморг. — А наскільки я тебе зрозумів, зараз ти залишився сам-один проти їхньої зграї. Повір мені, я трохи знаю, що це таке.
Сам-один. Проти зграї.
— Дякую.
— Та нема за що, Джонсоне. — Механік потиснув Даффові руку. Несильно, майже сором’язливо. А потім провів рукою по пластиру на лобі. — Наступного разу я буду напоготові, і тоді настане твоя черга отримати цілу купу підсрачників.
— Звичайно.
Дафф уже добрався до центру міста.
— Перепрошую, а де тут Шостий район?
— Отам.
Він пройшов повз газетний кіоск. Будинки ставали дедалі меншими, а вулиці — вужчими.
— Підкажіть, будь ласка, як пройти до Таннері-стріт?
— Йдіть до отого світлофора, а потім друга чи третя вулиця ліворуч.
Загула й замовкла поліцейська сирена. Тут, у столиці, вони мали якийсь інший звук, не такий різкий. Іншу тональність. Не таку похмуру, не таку пронизливо-дисгармонійну.
— А де тут «Дельфін», підкажіть будь ласка?
— Нічний клуб? А хіба його не закрили? Втім, яка різниця. Бачите оте кафе? «Дельфін» — поруч із ним. — Але очі незнайомця надто довго затрималися на шрамі, наче він намагався щось пригадати.
— Дякую.
— Нема за що.
Таннері-стріт, 66.
Дафф придивився до прізвищ біля дверних дзвінків обабіч великих дерев’яних дверей з облупленою фарбою. Жодне з них ні про що йому не говорило. Смикнув двері. Незамкнені. Точніше, замок вибитий. Всередині темно. Дафф завмер, чекаючи, поки його зіниці призвичаяться. Сходи. Мокра газета на підлозі, запах сечі. Туберкульозний кашель за дверима. Почувся якийсь звук, наче плюхнулося щось мокре. Дафф рушив сходами нагору. На кожному поверсі по двоє парадних дверей, а на кожному прольоті — низенькі дверцята. Він натиснув один дзвінок. Зсередини почулося сердите гарчання собаки і чиєсь човгання. Двері відчинила маленька, комічного вигляду зморшкувата жіночка. Ланцюжка безпеки на дверях не було.
— Слухаю, любенький.
— Доброго дня, я — інспектор Джонсон.
Жінка оглянула його скептичним поглядом. Дафф подумав, що вона, певно, нанюхала піт, яким смерділа футболка Гатчінсона. Але це амбре, як не дивно, заспокоїло маленького, схожого на пухнастий клубок песика.
— Я шукаю…
— Так, кого ви шукаєте?
— …одну людину, чию адресу дав мені мій друг Банко.
— Перепрошую, хлопче. Ніякого Банко я не знаю.
— Може, ви знаєте Альфі?
— А, Альфі… Він мешкає на третьому поверсі праворуч. Перепрошую, але у вас… е-е-е… борода відклеїлась.
Дафф зірвав бороду, зняв окуляри й піднявся на третій поверх. Біля дверей праворуч прізвища не було, лише дзвінок із кнопкою, яка висіла на спіральній металевій пружині.
Дафф постукав у двері. Почекав. Потім постукав знову, цього разу дужче. На першому поверсі знову плюхнуло щось мокре. Посмикав двері. Замкнено. Може, почекати, поки хтось не прийде? Це була краща альтернатива, ніж світитися на вулиці.
Хтось тихо покашляв. Звук долинув із-за низеньких дверцят на сходовому прольоті. Дафф зійшов на п’ять сходинок вниз і повернув дверну ручку. Вона піддалася, але тільки трохи, неначе хтось тримав її зсередини. Він постукав.
Ніхто не відповів.
— Агов, там хтось є?
Дафф затамував подих і приклав до дверей вухо. Почув якийсь звук, схожий на шерехтіння газети. Там хтось був.
Дафф пішов униз, навмисне гучно тупаючи черевиками, а потім зняв їх і тихенько піднявся назад навшпиньки.
Взявшись за дверну ручку, різко смикнув її на себе. Почув, як щось відлетіло, коли двері розчинилися. То була пружина.
Дафф побачив себе.
Його фото було не надто великим і розташовувалось у правому нижньому куті сторінки під заголовком.
Потім газета опустилась, і Дафф опинився лицем до лиця з дідом із довгою кошлатою бородою. Він сидів зі спущеними штанами, нахилившись уперед.
То був «плюх». Такі туалети Даффу колись доводилося бачити в старих багатоквартирних будинках для робітників на набережній. Імовірно, своє назвисько вони отримали завдяки звуку, який видавав кусок гівна, падаючи з верхніх поверхів у підвальний контейнер. Наче плюхалося щось мокре.
— Я дуже перепрошую, — звернувся Дафф до старого. — Ви — Альфі?
Чоловік не відповів, а лише витріщився на нього. А потім повільно перегорнув газетну сторінку, поглянув на фото — і знову на Даффа. Облизав губи.
— Голосніше, — мовив він, показуючи вільною рукою на вухо.
Дафф підвищив голос.
— Ви — Альфі?
— Голосніше.
— Альфі!
— Цсс! Так, він — Альфі.
Мабуть, через власний крик Дафф не почув, як хтось підійшов. Просто відчув, як у потилицю йому вперся якийсь твердий предмет, і чийсь віддалено знайомий голос прошепотів на вухо:
— Так, інспекторе, то — Альфі, а це — пістолет. Тому не рипайтесь, а просто скажіть, як ви нас знайшли і хто вас послав.
Дафф хотів був обернутись, але чиясь рука знову повернула його лицем до Альфі, який явно визнав інцидент вичерпаним і знову заглибився в газету.
— Я не знаю, хто ви, — мовив Дафф. — Я знайшов відтиск адреси в блокноті автомобіля Банко. Мене ніхто не посилав. Я сам по собі.
— Чому ви приїхали сюди?
— Бо Макбет хоче мене вбити. Я майже не сумніваюся в тому, що це він наказав убити Банко і Флінса. Тому, якщо Банко мав адресу помешкання, яке вважав безпечним притулком, то я вирішив, що тут буде безпечно й мені.
Пауза. Схоже, чоловік позаду нього розмірковував.
— Ходімо зі мною.
Чоловік із пістолетом розвернув Даффа, але так, щоб самому залишитися позаду нього. А потім повів, штрикаючи дулом, нагору, де натиснув дзвінок. Цього разу двері відчинилися, і Даффа заштовхнули до великої кімнати, де пахло затхлим, хоча вікна були розчахнуті навстіж. Там стояв великий стіл із трьома стільцями, кухонна стойка з раковиною, холодильник, вузьке ліжко й софа, а на підлозі лежав матрац. На одному зі стільців сидів чоловік, поклавши руки на стіл і втупившись у Даффа поглядом. Окуляри залишилися тими самими, тими самими були й довгі ноги, що стирчали
