Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук

Він знущався з нас, а ми переступали з ноги на ногу й мовчали — сто сім мокрих, голодних і безправних людей.

«Ваше мовчання розумію як згоду, — продовжував штурмбанфюрер. — Прошу дивитися мені у вічі, я спробую по очах догадатися, хто з вас міг вчинити «цей жахливий злочин».

Офіцери засміялися. Видно, їм подобався цей спектакль.

Штурмбанфюрер рушив уздовж строю. Він пішов із протилежного боку повільно, не звертаючи уваги на багно, воно хлюпало під його блискучими чобітьми, і всі ми чули це хлюпання — бо кожний крок міг принести смерть одному з нас.

Нараз хлюпання припинилося: штурмбанфюрер зупинився перед літньою людиною в намоклому, з обвислими крисами капелюсі. Я знав його — гаражний слюсар з Унтеркрімля.

Невже він перший?

Штурмбанфюрер постояв трохи напроти нього і раптом мовив:

«У тебе нездоровий колір обличчя, і ти, мабуть, — скоро все одно помреш. Так…» — махнув рукою і пішов далі.

Він помилився — цей слюсар живе і зараз, я бачив його минулого тижня, коли їздив за продуктами до Унтеркрімля.

Першим, кого відібрав штурмбанфюрер, був зовсім ще молодий хлопець — гадаю, йому не стукнуло й двадцяти трьох, він сильно накульгував і тому не потрапив до армії.

Есесівець наказав йому вийти зі строю, зауваживши: «Тисячі твоїх ровесників полягли на полі бою, і буде справедливо, якщо ти складеш їм компанію».

Треба віддати належне хлопцеві: він тримався достойно — стояв, втупивши очі в небо, може, молився, а може, просто милувався хоч і сірим, а все ж прекрасним небом.

Затим штурмбанфюрер висмикнув із строю ще одного чоловіка, старого вчителя-пенсіонера з Унтеркрімля. Я сам учився в нього — розумієте, скільки йому було років? Зрештою молодих серед нас і не могло бути — вдома залишились або діди, або інваліди. Так от — черга дійшла до вчителя. Розумний був старий і гордий, ніколи ми не чули від нього скарг, хоч і важко йому доводилося.

«У тебе очі злодія, — сказав штурмбанфюрер. — Ти міг убити Врука!»

І раптом учитель відповів голосно, так, що всі ми почули:

«На жаль, не я вбивав, я кажу «на жаль», тому що тепер убив би неодмінно!»

Офіцер підняв руку, немов хотів ударити, та стримався. Лише додав:

«Отже, я не помилився».

Третій, кого відібрав він, раптом упав навколішки і почав благати:

«Я не вбивав, гер офіцер, повірте мені, я не вбивав!.. Я завжди співчував націонал-соціалістам, гер офіцер, не чіпайте мене… Я — мирна людина, я не міг убити!..»

Ви повинні пам'ятати його: старий Шумахер, городник, він завжди продавав ранні овочі. Хотів схопитися за чобіт штурмбанфюрера, але офіцер відштовхнув його і пішов далі.

Шумахер як стояв навколішках, так і поповз за офіцером, та двоє есесівців підхопили його під руки і відтягли набік, до сарая з довгою глухою цегляною стіною.

Коли штурмбанфюрер наближався до мене, відібрано вже було дев'ятеро, залишився один, і мені чомусь здавалося: останнім буду саме я. Не скажу, що це відчуття з приємних, зробилося страшно, і тіло обважніло, наче у живіт тобі засунули добрячий шмат свинцю.

Штурмбанфюрер зустрівся зі мною очима і зупинився. Очі його закривали опуклі скельця, і важко було розпізнати, кепкує він з тебе чи тверезо розраховує, кому віддати останню кулю. Але я знав, що мені, я побачив, як блиснули скельця, не очі, а скельця окулярів, він уже підняв руку, щоб тицьнути в мене, і я зібрав усі сили, аби не впасти, а ступнути вперед мужньо, як і належить людині, та штурмбанфюрер зрозумів мене: мабуть, йому хотілося, щоб його благали, полотніли від страху. Він вказав не на мене, а на хлопчину, що стояв поруч зі мною, п'ятнадцятирічного молокососа, котрий, як і належить усім молокососам, одразу розрюмсався. Сльози текли в нього по щоках, він не хотів виходити з ряду, та есесівці витягли його, а штурмбанфюрер дивився на мене і, видно, читав мої думки.

Я сказав йому тоді просто, по-людськи, не кричав і не благав, а попросив, ну так, як попросив би вас:

«Відпустіть його і візьміть мене…»

«О-о, — відповів штурмбанфюрер, — я не хочу приймати від вас такої жертви. Я ніколи не міняю своїх намірів, але обіцяю: при нагоді неодмінно розстріляю і вас».

Ми не бачили більше штурмбанфюрера, але я дізнався, що це був Вольфганг Хетель, один з улюбленців Кальтенбруннера. Цей Хетель брав участь ще у віденських подіях перед аншлюсом…»

Ганс пам'ятав добре і слова, котрими батько закінчив свою розповідь:

«Тим гірше для нашої країни, якщо такі, як Хетель, знову на волі…»

І от зараз штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель стоїть на ґанку його дому, дому його батька, стоїть і навіть посміхається.

Нарешті Ганс упіймав мило. Вилив на себе повне цеберко холодної води. На мить перепинило дух. Поставив цеберко і, вдавши, що вперше побачив постояльців, ввічливо вклонився їм.

— Мати казала про вас, але я думав, що ви відпочиваєте.

— Нічого, нічого, юначе, — зупинив його Ангель. — Я лише можу позаздрити вам, у нашому віці з'являються різні радикуліти, а для вас холодна вода — здоров'я.

Ганс почав розтиратися рушником. Думав: слід негайно повідомити поліцію. Але як це зробити, щоб вони нічого не запідозрили? Голосно покликав матір і, коли та визирнула у вікно кухні, запитав, чи вистачає в неї продуктів.

Фрау Шварцвеллер заметушилася: звичайно, слід з'їздити до Унтеркрімля, зробити закупки, їй і так уже соромно перед шановними панами за те, чим вона їх частує.

Ганс слухав не перебиваючи. От якби мати сама запропонувала йому з'їздити до міста, він ще побідкався б трохи, мовляв, тільки з дороги, але потай зрадів