Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Ти гадав, я знаю? Дуґу, нехай тобі! Ти ж мій агент! Ти повинен не гадати, а діяти! Ти повинен переконатися, що я обізнаний з усім, що відбувається довкола моєї книжки, матері твоїй!

Я несамовито жбурнув слухавку і кинувся до комп’ютера. Вся головна сторінка сайту видавництва «Шмід і Гансон» була присвячена моїй книжці. Там красувалася моя велика кольорова світлина, чорно-білі світлини Аврори і текст:

СПРАВА ГАРРІ КВЕБЕРТА

Роман Маркуса Ґольдмана про зникнення Ноли Келлерґан.

Вже цієї осені!

Замовте просто зараз!

Того ж таки дня, о 13 годині, мало відбутися судове слухання, призначене прокуратурою за результатами графологічної експертизи. Журналісти оточили будинок суду в Конкорді. Коментатори телеканалів, провадячи пряму трансляцію, викладали на власний розсуд усі вичитані в пресі відкриття. Подейкували про можливе припинення судового переслідування; пахло добрячим скандалом.

За годину до засідання я зателефонував Ротові й сказав, що не прийду в суд.

— Що, Маркусе, ховаєтеся? — розгнівався він. — Ох, нема чого корчити незайманку! Цю книжку нам просто сам Господь послав. Із Гаррі знімуть обвинувачення, ви забезпечите кар’єру собі, а заодно і мою добряче підштовхнете: я буду вже не просто Рот із Конкорда, а той самий Рот, що про нього йдеться у вашому бестселері! Тож книжка буде якраз до речі. І насамперед — для вас. Ви ж за два роки так нічогісінько й не написали?

— Стуліть пельку, Роте! Це не вашого розуму діло!

— А ви, Ґольдмане, припиніть цю комедію! Ваша книжка здійме бучу, й ви це чудово знаєте. Ви збираєтеся пояснити всій країні, що Гаррі збоченець. У вас пропало натхнення, ви не знали, про що писати, аж ось пишете книжку, заздалегідь приречену на успіх.

— Ті сторінки не призначалися до друку.

— Але ті сторінки написали ви. Не турбуйтеся, я дуже сподіваюся сьогодні витягнути Гаррі з буцегарні. І, напевно, завдяки вам. Гадаю, суддя читає пресу, тож мені неважко буде переконати його в тому, що Нола давала всім.

— Не робіть цього, Роте! — вигукнув я.

— Чому ж це?

— Бо вона така не була! І він кохав її! Кохав!

Та він уже поклав слухавку. Трохи згодом я побачив його на екрані телевізора: широко всміхаючись, він переможно крокував сходинками Палацу правосуддя. Журналісти простягали до нього мікрофони, допитувалися, чи правду пишуть газети: Нолла Келлерґан і справді спала з усіма чоловіками у місті? Розслідування знову розпочинається з нуля? І він радісно відповідав «так» на всі запитання.

Наприкінці того слухання Гаррі звільнили. Тривало воно хвилин зо двадцять, не більше, і в міру того, як суддя перелічував докази, справа розвалювалася просто на очах. Головний доказ, рукопис, втратив будь-яку ціну, щойно довели, що слова «Прощавай, люба Ноло» написані не рукою Гаррі. Решта фактів розлетілися мов пух: обвинувачення Тамари Квінн не було підтверджено речовими доказами, а чорний «шевроле монте-карло» тоді навіть не розглядався як доказ. Розслідування на очах оберталось якимось величезним непорозумінням, тому суддя ухвалив: у зв’язку з новими обставинами випустити Гаррі Квеберта на волю під заставу п’ятсот тисяч доларів. Це відкривало шлях до цілковитого виправдання.

Сенсаційний поворот подій страшенно збурив журналістів. Тепер чимало з них запитували, а чи не хотів прокурор, заарештувавши Гаррі й віддавши його на поталу громадській думці, зробити собі величезну рекламу. Потім натовп, що зібрався перед Палацом правосуддя, спостерігав, як виходять учасники засідання: перший показався радісний Рот, який заявив, що вже завтра, коли внесуть суму застави, Гаррі стане вільною людиною; потім вийшов прокурор і спробував, хоч і не дуже переконливо, пояснити логіку своїх аргументів.

Стомившись спостерігати великий парад правосуддя на малому екрані, я вирішив побігати. Мені потрібна була тривала дистанція, мав перевірити своє тіло, відчути, що ще живий. Добіг до озерця в Монберрі, вже геть запаскуджене дітлахами та їхніми батьками. На зворотному шляху, майже коло самісінької Гусячої бухти, мене випередило пожежне авто, потім іще одне, а за ними поліція. Лише тоді я помітив густий дим, що здіймався над соснами, і відразу ж зметикував: горить наш дім. Палій виконав свої погрози.

Я ушпарив так, як ще ніколи в житті не бігав. Мчав рятувати письменницький дім, що так його любив. Пожежники справно працювали, та полум’я вже охопило фасад. Палало все. За декілька десятків метрів, на узбіччі, стояв полісмен, уважно вивчаючи капот мого автомобіля, де червоною фарбою було наквецяно: «Гори, Ґольдмане, гори».

*

О десятій ранку наступного дня згарище досі курилося. Більшу частину будинку було зруйновано. Руїнами ходили експерти поліції штату, а пожежники перевіряли, чи нема небезпеки повторного займання. Якщо судити з потужності полум’я, на ґанок хлюпнули бензину чи якоїсь займистої рідини. Полум’я спалахнуло відразу. Вітальня і тераса згоріли вщент, кухня теж. Перший поверх майже не постраждав, але дим і вода з пожежних шлангів завдали і там непоправних збитків.

Я почувався наче вві сні. Сидів на моріжку в спортивному костюмі й дивився на руїни. Просидів так цілісіньку ніч. Біля мене стояла валізка, яку пожежники врятували з кімнати; там було трохи одягу і комп’ютер.

Аж ось я почув, як підкотило авто; натовп роззяв загомонів. То був Гаррі. Його щойно звільнили з в’язниці. Я сповістив Рота і знав, що той розповів Гаррі про пожежу. Він мовчки підійшов до мене, сів на моріжку і сказав лише:

— Маркусе, що це вам у голову стрілило?

— Не знаю, що вам сказати, Гаррі.

— То й не кажіть нічого. Погляньте, що ви накоїли. Про що вже тут говорити…

— Гаррі, я…

Він помітив напис на капоті мого «рейндж-ровера».

— Авто вціліло?

— Так.

— То й добре. Бо зараз ви сядете в нього і пошуруєте звідціля під три чорти.

— Гаррі…

— Вона кохала мене, Маркусе! Вона мене кохала! І я