Якби не було Діни - Євгенія Хохлова

Традиційна ранкова кава рятувала Жданові понеділки. Каву як важливий інструмент тімбілдингу, забезпечувала компанія, в якій він працював. Ждан зазвичай обирав американо з молоком, зрідка тягнучи руку до капучіно. Власне, капучіно він брав лише тоді, коли лишалось останнє американо, а його слід було берегти для Діни. В очікуванні її появи сьорбав гарячий напій з легким ароматом кориці. Діна зазвичай з’являлась наприкінці їх ранкових посиденьок.

От і сьогодні Жданові випало щастя вислухати всі новини від місцевих пліткарок, перш ніж вона відчинила двері, неголосно з усіма привіталася і, байдуже узяла паперовий стаканчик з напівхолодною кавою. Ждан простежив за тим, як вона відійшла убік, до компанії розробників, що говорили на своїй малозрозумілій мові. Скреготнув зубами. Діна любила чоловічі компанії, отож намагалася завжди опинятися там, де не було інших дівчат. І говорити на теми, які вони не могли б підтримувати. Божевільна дівка.

Ждан оцінив погляд, яким Діну зміряла Віруня, неповоротка повнувата власниця маленьких заздрісних очиць на завеликому обличчі. Віруньчині розповіді про її походеньки Ждан відверто недолюблював, особливо з тієї причини, що часто опинявся в ролі єдиного слухача цих розповідей. Якщо ті самі історії вона розповідала і бідолашним, що приходили до неї на співбесіди, Ждана не дивувало, що відкриті вакансії в компанії закриваються так повільно. Хоча, це не його справи, він же просто тестувальник.

– Гарна помада, – улесливо мовила заздрісноока рекрутерка, ні до кого конкретно не звертаючись.

Тільки зараз Ждан зрозумів, що дещо змінилось у звичному Діниному образі. Він здивувався, як відразу цього не помітив, але потім згадав, що звик дивитися на неї впівока, ніби байдуже, відсторонено і холодно. Так, наче вона зовсім його не цікавить. Так, ніби йому байдуже, що вчора вона виставила фото з джазового концерту в інстаграмі, на якому був і дизайнер Юхим. Так, наче він не розуміє, що вони були там разом, просто не виклали спільних фото, аби не шокувати колег. Службові романи – це зовсім не інструмент тімбілдингу. Аж ніяк.

Діна кинула через плече «Дякую» своїми незвичними яскраво нафарбованими губами і продовжила розмову. Чого раптом вона вирішила так нафарбуватись? Вишнева помада пломеніла на блідому обличчі, примушуючи погляди затримуватись на ній. Краєм вуха Ждан слухав розмову за столом.

– Я приїхала, відкрила холодильник, а там нічого немає. Щоправда ні, дещо було – якийсь дивний запах, – розповідала Ляля, темнокоса і довгонога менеджерка з продажів.

– То ти забрала з собою на обід джерело запаху? – іронічно уточнив Юхим, з підозрою дивлячись на її ланчбокс. Діна ледь помітно смикнулась на звук його голосу.

– Ні, обід довелось готувати. Джерело запаху я з’їла на сніданок, – усміхнулась йому у відповідь Ляля.

На Ляліну історію озирнулись розробники. Дехто підійшов і вмостився на дивані, аби дослухати, хоча, як підозрював Ждан, на цьому історія закінчувалась. Ляліні історії всі такі – смішні і лаконічні. Їх хочеться слухати, ними хочеться надихатися. Хтозна, можливо, Ждан закохався б у Лялю, якби одного ранку не побачив Дінині сині очі на півобличчя і світле волосся до плечей. Ця вишнева помада теж личила їй, однак Жданові не подобалась її раптова зміна іміджу. Такими помадами могла фарбуватися Ляля, підкреслюючи ідеальний вигин своїх тонких губ і ніжно-смаглявий колір обличчя. Навіть Юхим якось сказав, що йому подобається яскрава помада на жіночих тонких губах, скоса поглядаючи на темнокосу. До дивакуватих дизайнерів чомусь завжди прислухаються дівчата, вважаючи їх експертами в питаннях краси. Ждану лишалося мовчки ковтати образу, запиваючи її холодною гіркою кавою.

Час іти працювати. Перерва на каву в понеділок зранку – десятихвилинна, а робочий день нескінченний, наче якась дивакувата спіраль, яка, закручуючись, сама втрачає свій початок, не пам’ятаючи, де кінець. Ждану час повертатися у свій кабінет, туди, де на нього чекає нудний до розпачу монітор і розпашілі від кави і вранішніх пліток обличчя дівчат, менеджерок з продажів, рекрутерки, тестувальниці та маркетолога. Чого його запхали в цей кабінет, він не знав. Пояснили: на деякий час, поки компанія зможе розширити офіс і команда розробки, включаючи дизайнерів і тестувальників працюватиме в одному приміщенні. Про «розширення» він до кінця не розумів – портал в паралельний вимір вони відкриватимуть в стіні кабінету чи добудують щось неоковирне на рівні третього поверху? Існувала імовірність, що їх сусіди – якась редакція – врешті-решт збанкротує і вони зможуть зайняти їх офіс.

Поки банкрутство сусідів відкладалося на невизначений термін, Ждан сумно плівся в кінець коридору, намагаючись не озиратися на струнку постать Діни, що впевнено крокувала в протилежному напрямку у супроводі своєї чоловічої компанії. Діна була верстальницею. Дівчата з його кабінету не надто любили її і часто жартували про те, що мовляв, верстка – стеля Діниної кар’єри, адже до бекэнд розробки вона навряд чи доросте. Однак в їх словах Ждан чув інтонацію отруйноязиких заздрісниць і подумки усміхався.