Диригент - Долорес Редондо

Долорес Редондо

Диригент

Присвячується Айтору та Джун. Я дуже ціную те, що ви відмовляєтесь «поплавати трохи більше» заради того, щоби побути зі мною. Це неабияка честь для мене.

Присвячується Едуардо. Завжди з тобою.

Присвячується моїй агентці Анні Солер, чиї настанови, допомога, невтомна робота є надзвичайно важливими для мене. Дякую тобі за те, що ти граєш роль «лихої поліціянтки» в моїх романах, а в реальному житті залишаєшся моєю доброю радницею. Прийми мою щиросердну подяку. Працюємо далі.

Присвячується Рікарду Домінго. Ти досі маєш вміння «бачити невидиме». І не втрачаєш його впродовж багатьох років. Присвячується Марії Кардоні. Я в захваті від того, з яким ентузіазмом, впевненістю та натхненням ти виконуєш свою роботу, переконливо доводячи, що усмішка допомагає досягти кращих результатів у всьому. Завдяки тобі ми віримо, що це зовсім не важко. Пам’яті Хосе Антоніо Аррабаля, який помер тихо й непомітно, але живе в наших серцях. Щиро вдячна тобі за те, що ти залишався моїм читачем до кінця.

Пролог

Елісондо

Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшли на світанку в тридцяти кілометрах на північ від місця, де вона збилася з дороги. Дівчинка лежала непритомна під зливою; почорнілий обвуглений одяг, подібний до вбрання середньовічної відьми, яку витягли з вогнища, контрастував із білосніжною, чистою, холодною шкірою, неначе витесаною з криги.

Амая завжди стверджувала, що майже нічого не пам’ятає. Всі події, що сталися після того, як вона зійшла зі стежки, стерлися, лишивши низку образів, які повторювалися знову і знову протягом кількох секунд. Запаморочлива швидкість, із якою прокручувалися її спогади, нагадувала роботу праксиноскопа Рено: послідовність рухливих малюнків створювала ефект цілковитої нерухомості. Інколи вона запитувала себе, чи справді блукала лісом, чи, може, просто застигла на місці, дивлячись на одне й те саме дерево стільки часу, що її мозок занурився в якийсь гіпноз, унаслідок чого в пам’яті навіки закарбувався прадавній силует матері-богині. То був звичайний недільний ранок, що нічим не відрізнявся від інших. Амая вирушила на прогулянку зі своїм собакою Іпаром та групою туристів з Аранси, до якої приєдналася попереднього тижня. Хоча їй подобався ліс, вона погодилася лише для того, щоб зробити приємність своїй тітці Енґрасі, яка довгими місяцями вмовляла її частіше виходити з дому. Обидві знали, що вона не могла гуляти в селищі. Впродовж останнього року її маршрути стали одноманітними: вона ходила до школи, верталася додому, а щонеділі супроводжувала тітку до церкви. Решту часу Амая проводила вдома — сиділа поблизу каміна, читала, виконувала домашнє завдання, допомагала тітці прибирати чи готувати їжу. Годився будь-який привід, аби не покидати свою оселю. Будь-яке виправдання дозволяло їй відсторонитися від того, що відбувалося в селищі.

Вона завжди розповідала, що забула геть усе і пам’ятає одне — як дивилася на дерево, але це не зовсім відповідало дійсності. Окрім дерева, її пам’ять відтворювала бурю... і будиночок посеред лісу.

Коли Амая прийшла до тями, вона побачила свого батька, який стояв біля лікарняного ліжка. Бліде лице, мокре після дощу волосся обліпило чоло. Червона лінія окреслювала повіки, що набрякли від сліз. Завваживши, що вона розплющила очі, він турботливо нахилився над нею. На обличчі читалося хвилювання, яке поволі змінювалося полегшенням. Цей занепокоєний вираз сповнив її такої пронизливої ніжності, що вона мало не захлинулася у морі емоцій. Амая любила його — з тією ж силою, що й завжди. Вона поривалася сказати йому про це, але її зупинив легенький дотик його теплих губ.

— Амає, нікому не кажи, — прошепотів він їй на вухо. — Якщо ти мене любиш, мовчи. Нікому не кажи.

Вся любов, що її вона відчувала як тоді, так і завжди, міцно стиснула їй груди. Слова, що мали передати багатство її почуттів, померли всередині, пристали до голосових зв’язок, перетворившись на болісний спогад. Неспроможна вимовити жодного звуку, дівчинка кивнула, і ця мовчанка стала останньою батьківською таємницею, яку вона зберегла, і водночас причиною охолодження її любові.

Частина перша

Композитор повсякчас думає про свій незакінчений твір.

Стравінський

Мертві роблять усе, що можуть.

Енґрасі Саласар

1. Альберт і Мартін

Бруксвіль, Оклагома

Альберт

Альберт мав одинадцять років. Він був хорошим хлопчиком, але того дня не послухався батьків. Не тому, що йому подобалося засмучувати їх: просто він подумав, що цього разу — як і в попередніх випадках — нічого страшного не станеться. Впродовж останніх годин синоптики попереджали, що насувається сильний ураган: зіткнення теплих і холодних вітрів високо в небі мало призвести до утворення торнадо, що спуститься на землю. Щоправда, від початку весни вони жили в постійному очікуванні стихійного лиха. Його мати вмикала телевізор на максимальну гучність попри те, що на інформаційному каналі повідомляли ті самі новини: повторна трансляція розпочиналася одразу після закінчення випуску. Та горе тому, хто насмілювався стишити звук або перемкнути на інший канал. Батьки серйозно сприймали тему торнадо, і Альберт не розумів чому. Хай там як, а жоден смерч не зачепив їхній будинок. Вранці він сказав їм, що Тім — син Джонсів — запросив його погратися до себе. Проте вони навідріз відмовилися випустити його надвір. Три роки тому ферма родини Джонсів була понівечена ураганом, і не було жодних підстав вважати, що подібна історія не повториться. Тему закрито. Всі мають лишатися вдома й спуститися до укриття, щойно пролунає сигнал тривоги.

Альберт не заперечував. Після сніданку він поставив у мийку свою чашку й вислизнув крізь задні двері. Пройшовши половину дороги до ферми Джонсів, хлопчик почав усвідомлювати, що відбувається щось дивне. Хмари, що з самого ранку вкрили небо, рухалися з надзвичайною швидкістю; у просвітах між ними проглядало сонце, відкидаючи на землю світлотіні. Внизу все завмерло: в полях панував спокій, машини стояли в коморах, птахи замовкли. Прислухавшись, він почув далеке виття собаки. А може, то був не собака? Альберт угледів ферму Джонсів, коли налетіли перші пориви вітру. Наляканий, він щодуху побіг уперед, піднявся сходами до подвір’я і з усіх сил загрюкав у двері. Ніхто не озвався.