Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 - Оксана Іванівна Думанська
Всі твори автора ⟹ Оксана Іванівна Думанська
Ґеньо Муркоцький — персонаж вигаданий, а його життєпис — сполучені в певному порядку епізоди кримінальної хроніки газети «Діло». Проте він, Ґеньо, ходить львівськими вулицями, сидить у каварнях, залицяється до жінок, мандрує світами, навчається мантійству і добре з того користає, тому постає цілком живою особою, як і його приятелі. Шанувальники львівського балаку будуть потішені діалогами, рекламними оповістками, газетярськими жартами та сміховинними випадками з не такого й давнього минулого. Видавець, затиснувши скромність в п'ястук, вважає, що це найвеселіший роман про Львів та його мешканців — справжніх та вифантазуваних.
Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1
Частина 1
1.
кби ви були такого високого зросту, що змогли б зазирнути в партерне помешкання удови по адвокатові Маґди Альбертшулле, то побачили б, що цього вечора вона мала шанованого гостя. Чоловік років тридцяти п'яти в ґранатовому анцугу[1]сидів за столом і ліниво відщипував від грона подовгасті виноградини, щоб потім прокусити їх своїми бездоганними зубами і відчути аж на піднебінні збризк солодкуватої вологи. Сама Маґда ще не вийшла з алькова, де намагалася запхнути вже злегка поморхлі груди в станика[2] меншого розміру, щоб вони стриміли, як у молодої кізки. Защіпка на спині ніяк не сходилася, а кликати покоївку не хотілося, бо та дурна дівка потім рознесе аж до Краківської брами, як її господиня збавляли собі років перед кавалером.
Чоловік нудьгував наодинці з виноградом, час до часу зводячи очі до люстерка в золотій оправі, недбало полишеного Маґдою біля таці з фруктами. Потім узяв його до рук.
«Нічого не бракує», — промуркав собі під ніс.
Йому й справді нічого не бракувало: сталевого полиску очі так подобалися панянкам, коли він у танці (ніби випадково!) лівою рукою легко перебігав хребцями, наче клавішами. Панянки відхиляли голову назад — і тут уже він був певен, які зачаєні пристрасті обіцяв їм сталевий погляд!
Густе волосся не потребувало фризієрської[3] фантазії: хвилясте від природи, воно уляглося на голові рівними пасмами, поділене межею зліва. Коли вчорашні гімназистки вдавали із себе нєвіньонток, уникаючи першого поцілунку, чоловік струшував волоссям, як кінь гривою, — і вони піддавалися.
Ніс горбкуватий: натяк на шляхетську кров...
Нарешті Маґда, задираючи підборіддя вище належного, аби приховувати зрадливо обвислу шкіру і показувати кілька разків коштовного намиста, увійшла в покій. Чоловік неспішно піднявся, поцілував їй руку, потаємно пошкрябавши долоню, хоч за ними ніхто не підглядав.
— Ах, Стаcю...
В тих словах чоловік вчув непрямий доказ того, що удова по адвокату ладна впасти в його обійми без довгих перемовин, та не поспішав. Він мав притримати її пожадання, бо ж не на одну ніч прийшов до неї.
Маґда сіла на канапу, Стасьо примостився поруч. Він тримав її за руки, як недосвідчений школяр, в голові якого ще не визрів план дій щодо своєї подружки. Жінка зітхала, а поміж зітханнями ронила слова:
— Ваші чесноти... дозволили мені... вчинити так... Може, це необачно...
«Та що там необачного, дурна корово! Скількох уже закликала до себе, а ніхто не повівся! Дякуй Богу, що буде до кого грітися в ліжку!» — думав Стасьо, обмацуючи пухкі пальці в перснях, і вигукнув:
— Пані, ви під охороною моєї чести!
Маґда сприйняла ці слова по-своєму: вона вхопила Стася за плечі і повалила б на канапу, так за дверима почулися кроки цілого гурту людей. Хтось крутнув деренчливого дзвінка.
Маґда показала Стасьові на двері до другого покою...
— Перепрошуємо, пані адвокатова, але наш аґент примітив, як у браму зайшов Ґеньо Муркоцький, шахрай і грабіжник.
— Не маю звички приятелювати з грабіжниками, пане...
— Маґдебурко, слідчий головної управи.
Маґда розреготалася, як перекупка з Підзамчого.
— Я Маґда, а ви — Маґдебурко?
За спиною слідчого засміялися троє в цивільному, що не переступили й порога помешкання.
— Ще раз перепрошую, пані, та, може, ви десь бачили цього чоловіка?
Маґдебурко тримав у руках портрет величиною з півдолоні. Змарнілий юнак в простій одежі дивився глибоким смутним поглядом. Непричесана голова була схожа на розтріпану куделю.
Маґда для годиться скосила своїм близькозорим оком.
— Та то якийсь драб[4]! Я пристойна удова, а не дешева профура!
— То, може, на цій світлині ви упізнаєте його?
Кашкет, мундир, чисте личко з осяйним