Долина богів. Історії з Кремнієвої долини - Олександра Вулфа

Уперше титани технологій самі є знаменитостями, а їхні життя стають об’єктом захоплення. Технологічний бум не лише породив нові медіа, а й також створює новий суспільний порядок, який «антисуспільну» естетику перетворює на єдиний стиль. Тут понад 5% резидентів — мільйонери, які входять до 1% найбагатших людей країни. Від 2010 року технологічний бум приніс двісті тисяч нових робочих місць у Кремнієву долину. За останній рік ціна одноквартирного будинку в Пало-Альто — домівці восьми новопосталих мільярдерів, включно з Цукербергом і Сєрґєєм Бріном — зросла до 2,5 мільйона доларів. Чимало з цих будинків було придбано з прибутків першого буму, зароблених, зокрема, першими працівниками Google або технологічної компанії Oracle. Ще двадцятеро мільярдерів живуть у сусідніх містечках, та їхні карколомні успіхи задають тон у сфері з префіксом «над»: надздоров’я, надзручності і, певна річ, надбагатства.

Оцей останній екстремум — багатство, що не має зовнішніх проявів — і є ключем до стилю Кремнієвої долини. «Найзаможніша людина в кімнаті часто ходить у в’єтнамках і худі», — говорить підприємець Дейвид Ллоренс. Худі стало символом Марка Цукерберга — найзаможнішого представника нового племені. Йому тридцять, а з вигляду — двадцять. Юність — це обов’язкова умова для нової породи. Вони йдуть на все, аби бути молодими з вигляду. У них немає зацікавлення в світському товаристві у старому сенсі великосвітських Нью-Йорка, Бостона, Філадельфії та навіть Сан-Франциско, розташованого за 65 кілометрів. Так, начебто Сан-Франциско не існує. Транзистор, мікросхему й інтернет було створено на Заході або Середньому Заході. Піонери-винахідники Уїльям Шоклі та Роберт Нойс вважали східний стиль занепадницьким.

Від часу пробудження день у Кремнієвій долині минає приблизно так само, як у студентів сусіднього стенфордського кампусу. Найзаможніші стартапери не прокидаються під шестиметровими стелями і не ввступають у мармурові ванни з високими еркерними вікнами почистити зуби. На відміну від багатоповерхових особняків Грінвіча в Коннектикуті або Лонґ-Айленду, будинки магнатів Кремнієвої долини за розміром обернено пропорційні до року, коли вони заробили свої гроші. Попри те, що старші мільярдери на кшталт засновника Oracle Леррі Еллісона живуть на обгороджених територіях уздовж Маунтін-Гоум-роуд у Вудсайді або Парк-Лейн в Атертоні, молодші підприємці, чимало з яких уже продали свої компанії за сотні мільйонів доларів, здебільшого тримаються своїх перших квартир або тих таки ностальгійних стартаперських гаражів, куди вони переїхали після Стенфорду. Пам’ятаючи, як обвалився ринок нерухомості, вони часто залишаються неодруженими і надають перевагу інвестиціям у компанії.

Вони можуть мати такий вигляд, ніби живуть у гуртожитках, проте живуть у будинках, які десять років тому коштували 35 тисяч доларів, а нині продаються за два мільйони. Тваринницькі ферми, що існували у 1850-х роках на шляху між Купертино та середмістям Сан-Хосе, заповнені тепер не фруктами та квітковими пелюстками, а замороженим йогуртом і батончиками-мюслі. Відбулася дорміфікація[2] цілих гектарів землі. За іронією долі, чимало мешканців, здається, вважають коледж незначущим.

Саме Google першим окреслив соціальну ідентичність, якої компанії надають своїм працівникам. Інженери стають аспірантами в Google і Facebook, перетворюючись на вічних студентів. Вони носять студентську форму і часто засновують компанії зі своїми університетськими друзями. Від популярних місць для пікніка на Юніверсіті-авеню в Пало-Альто і до приватних барбекю підприємців біля одноповерхових таунхаусів у Саннівейлі Кремнієва долина є місцем зграйок вічних першокурсників.

Що більше зростає заможність цієї місцини, то більше підприємці схильні це приховувати. «Беверлі-Хіллс — чудове місце, але ми не такі, — говорить мер Пало-Альто Сід Еспіноса. — Ми не показні й не гламурні, та й не намагаємося такими бути. Щиро кажучи, це несумісно з нашою культурою». Елегантна Катріна Ґарнетт — 34-річна колишня керівниця технологічної компанії — говорить, що спостерігає збільшення запитів на дозволи будувати нижчі, а не вищі будинки. Останніми роками зашкалює кількість переобладнань підвалів. Коли хтось успішний на кшталт Рейда Гоффмана вирішує залишитися у тій самій квартирі з однією спальнею після зароблених за один тиждень трьох мільярдів доларів, це задає моду на антипонти.

Уранці підприємці йдуть вулицями, засадженими рядами дубів, до офісів на верхніх поверхах магазинів роздрібної торгівлі й ресторанів або їдуть своїми пріусами до таких кав’ярень, як Fraiche, на філіжанку традиційної кави Blue Bottle з крапельної кавоварки, домашні вівсяні пластівці та місцевий молочний йогурт Clover із зацукрованими горішками й ягодами. Юніверсіті-авеню заповнюють велосипеди: за кермом деяких з них — жителі передмістя, за кермом інших — представники корпоративних велосипедних груп у спеціальних яскравих накидках.

Подалі від Пало-Альто, де Сенд-Хілл-роуд переходить у Портола-роуд, вранішні байкери влаштовують перегони через долину Портола, тимчасом на фермі Портола їхні дружини їздять на конях. Потім вони прямують до Вудсайда, неподалік від зарослої виноградом садової крамниці Емілі Джуберт, снідати «срібнодоларовими» млинцями[3] на кислому молоці або huevos rancheros[4] в Buck’s, дизайнованому в ретро-стилі. Улюблений вид фітнесу — кросфіт: тренери змушують айтішників долати на велосипедах звивисту Олд-Ля-Хонда-роуд. Однією з цікавинок цього туру є колишній будинок покійного Кена Кізі — письменника й лідера психоделічного руху хіппі. Та це не більше, ніж цікавинка. У 1964 році Кізі у своєму будинку створив комуну Merry Pranksters («Веселі шибеники»). Потім у шкільному автобусі International Harvester 1939 випуску провіз її туром через усю країну з проповіддю своєї кислотної релігії (і рекламою майбутньої публікації своєї нової книжки «Інколи нестерпно кортить»).

До речі, важко уявити два більш протилежні типи освіченої молоді. Робота — єдина справжня манія айтішників. Натомість єдиною справжньою манією «шибеників» було неробство, яке Кізі називав «відходом від мертвої точки», і вживання галюциногенів, доки, за його ж словами, «ті не вилізуть з іншого боку». Сьогоднішні айтішники їздять на роботу на своїх електричних родстерах Tesla по Ель-Каміно-Реал — магістралі, що з’єднує різні міста Кремнієвої долини: Атертон, Вудсайд, Маунтін-В’ю та Пало-Альто. Жінки-працівниці під час перерв між нарадами ходять на шопінг до Стенфордського торговельного центру, заповненого дорогими бутіками. Заможні пані-домогосподарки з Лівого берега скуповуються у Clif Bars[5]