Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Кирило Сергійовичу, вбивство Вашого зведеного брата теж Ваших рук справа?

– Я мріяв вбити Гришку, але, на жаль, не встиг. А Ви б хотіли його вбити? – між іншим, поцікавився, – Мені здається, мотивів у Вас має бути не менше, ніж у мене.

Ступор на обличчі Одинцова дав зрозуміти Рощину, яку партію він буде розігрувати. 

– Григорій Латунін був далекий від зразка моралі, але, всупереч його діянням, я віддаю перевагу іншим методам. Більш гуманним, – дивлячись у вічі Кирилу, витримано відгукнувся Андрій Михайлович.

– А якби він зґвалтував мою дочку, я б яйця живцем відірвав і згодував вовкам, – посміхнувшись, заявив Рощин.

Спостерігаючи за зміною емоцій на обличчі чиновника, чоловік внутрішньо тріумфував. Вотан не знав про Гришка та участь Маргарити у долі останнього. Ще б пак, генерал шишка, але всі менти в місті підкорялися Рощину. А його люди постаралися, щоб про зв'язок Маргарити з вбивством Латуніна ніхто не розвідав. 

– Маргарита Одинцова? Знайоме ім'я? – продовжував добивати Рощин, – Гарна неймовірно. В юності їй не пощастило опинитись у борделі Сизого і як наслідок у руках Гришки. Але вона, розумниця, вміє за себе постояти. Вбила кривдника й оком не моргнула. Щоправда, потім трохи розумом не рушила, але то справа поправна.

Андрій Михайлович, уперто свердлячи поглядом Кирила, з кожним словом сильніше стискав у руці олівець. Натягнувся, як тятива. Здавалося, дихати перестав. Дзвінкий тріск, та олівець під сильним натиском розламався на дві частини. 

– Де вона? – сипло видихнув.

– У безпечному місці. Там, де їй не загрожує ув'язнення, яке вона навряд чи морально винесе, – склавши руки на грудях, криво посміхнувся Кирило. 

– Вона в тебе, – не питав, зауважив очевидне. 

Знову мовчання. Рощин і бровою не повів, чекав наступного ходу від Вотана. Поспішати ні до чого, не можна допустити ні найменшого промаху. Раз співрозмовник нервує – не такий він вже черствий і незворушний, як хоче здаватися. Отже, поклик крові є, донька небайдужа.

Одинцов теж чогось вичікував. Розглядав уважно Рощина. Може, хотів піймати на брехні, або припускав, чого чекати далі. Але у німій битві виграв Кирило. Андрій Михайлович, швидко підскочивши, стукнув долонею по стільниці, піддаючись уперед, заволав:

– Дідько, якщо ти з нею щось зробив, я тебе не просто засаджу – я зроблю все, щоб ти не дожив до суду!

– Гей, легше, генерал-майор, – примирливо підняв руки Рощин, – Якби зі мною зараз був адвокат, ми могли б подати зустрічний позов за погрози, і Вас зняли з цієї справи за об'єктивність.

– Досить зухвальства! – огризнувся Вотан не ворухнувшись, – Відповідай, де Маргарита і що з нею.

– Андрію Михайловичу, якщо Ви перестанете хвилюватися, думаю, ми зможемо прийти до компромісу.

Секунди, як вічність, перш ніж Одинцов, відштовхнувшись від столу, відсторонився до вікна, дістав із кишені пачку цигарок, покрутив у руках та, озирнувшись до Кирила, тяжко видихнув:

– Рощине, ти розумний мужик. Всі обставини проти тебе: твої підлеглі натворили справ у борделі, вбили купу людей, Сизого. Крім цього, у нас є підстави вважати, що винний бізнес не такий чистий, як здається. Про зв'язки твоєї родини з наркотиками давно ходять легенди. Довести все це для мене справа часу, але й так вистачить мотивів затримати тебе, щоб не втік із країни. Не ускладнюй ситуацію.

Рощин жадібно простежив, як генерал дістав сигарету і прикурив. З цим арештом Кирило майже день без нікотину. Виявляється, та ще залежність. Не думав про тютюн, поки не побачив і не унюхав дим. Тепер захотілося до чортиків, але треба трохи потерпіти. Дасть бог, за кілька годин буде на волі: зможе і закурити, і випити, і Королеву пообіймати.

– Це Ви не ускладнюйте. Маргарита – Ваша дочка, а я – її єдиний порятунок, – самовпевнено вивалив головний козир, – Ви ж не позбавлятимете рідну дочку порятунку? Якими б чужими людьми протягом останніх двадцяти років не були.

– От, зараза, все дізнався. Зовсім острах втратив? – нещадно зім'явши майже цілу цигарку, загорлав Одинцов, – Ти не смієш навіть думати про неї, не те що говорити!

– Та що Ви говорите? Ба, більше скажу: я її ще й чіпаю регулярно, – Рощин розумів, що даремно лізе на рожен, але хотілося втерти носа генералові, показати, що нині він головний чоловік у житті Маргарити, а поява блудного батька ситуацію не змінить. 

– Падлюка! – терпіння Одинцова урвалося, він кинувся до Кирила. Хапаючи того за грудки, підняв зі стільця, втиснувши в стіну: – Якщо ти був одним із тих, хто… Хто…

Андрій Михайлович жадібно хапав повітря, очі горіли від злості. Кирило внутрішньо тріумфував.  Непринадне становище бути розчавленим міцним генералом не засмучувало, бо відчував, що до перемоги залишилося кілька кроків. 

– Ти б краще порадів, що Маргарита жива, ціла і неушкоджена. А все завдяки мені, – виплюнув прямо в обличчя співрозмовнику Рощин, – Бо саме я розгромив смердюче гніздо пороку та поклав Сизого. І ти б, замість того, щоб справу шити, подякував краще, бо поки твої ланцюгові пси приїхали, в Інанні й ловити нема кого стало, всю брудну роботу ми виконали. Тому, як хочеш, щоб з дочкою й надалі все було гаразд, відпустиш мене, і обговоримо. А ні – можеш хоч тут задушити.