Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Не потрібно, – ледве чутний хрип разом з напрочуд сильною хваткою за її зап'ястя,  – Пізно лікаря. Я не хочу.

– Не говори дурниць, – огризнулася, намагаючись звільнитися від неприємного дотику.

– Втомився від цього собачого життя. Наркоман кінчений. Потрібно було давно себе застрелити, та не наважувався сам це зробити, – на видиху, міцніше стискаючи руку дівчини, – Але так, може, хоч щось світле у тебе в пам'яті про мене залишиться. Що врятував твого друга…

– Навіщо ти це зробив? – перестала вириватися, відчуваючи: можливо, це останнє, що відбувається з Павлом.

– Кохаю я тебе, Ритко, – голосно сковтнувши, прикрив очі. Дівчині на мить здалося, що це кінець, та Городков, знову глянувши на неї, ошелешив: – Хочеш вір, а хочеш ні, але всі ці роки кохав тебе одну. Боягузливо ховаючись за чужими спинами, але кохав… Віриш?

– Я… –  невпевнено повела плечима.

Сльозинка скотилася по щоці, капнувши на руку чоловіка, якого колись, здавалося, любила, а тепер не могла навіть дати відповіді на таке просте запитання. Розучилася вона довіряти, тим більше тому, хто вже одного разу зрадив. 

– Вибач мені, Ритко. Сподіваюся, хоч трохи спокутував вину перед тобою...

З цими словами рука Павла на дівчачому зап'ясті обм'якла. Погляд, що впивався в її обличчя з побожністю, спрямував до неба, стаючи скляним. Все, тепер точно кінець.

– Дівчино, відійдіть, – за спиною почувся голос лікаря, – Йому треба допомогти.

– Вже не треба, – глухо прошепотіла, продовжуючи сидіти на місці, доки не відчула, як хтось підхопив за плечі та поставив на ноги. Зирнула на свого рятівника – батько. Що ж, не дивно.

– Рито, ти як? Я розпоряджусь, тебе відвезуть додому, – стурбовано вдивляючись на неї, промовив Андрій Михайлович.

– А де він, мій дім? – невиразно пролепетала.

Сльози, що так довго утримувала в собі, градом покотилися по щоках. Дихати ставало важче. Їй би радіти, що все закінчується, але з усвідомленням цього приходила порожнеча. Виявляється, поки була у Кирила, у неї до останнього була хоча б золота клітка. Що має тепер? Нескінченну невідомість попереду, де є батько, котрому не факт, що потрібна, і якого навряд чи сама готова прийняти. Та Олег, який знову у найвідповідальніший момент перебував де завгодно, але не з нею.

– Він у тебе є, Рито, – міцніше стиснувши за передпліччя, втлумачив Одинцов.

– Що ви робите? – вилітаючи з особняка, на ходу вигукнув Рощин.

– У нього, так? – кивнувши на Кирила, що наближався до них, з гіркотою посміхнулася Маргарита.

– Шановний Андрію Михайловичу, прошу відпустити мою жінку, – зупинившись поруч, з викликом заявив Рощин, – Їй не місце серед чоловічих розбірок.

– Ви маєте рацію, Кирило Сергійовичу, – відпустивши Риту та обернувшись до супротивника, Вотан їдко відбив: – Тому мою дочку відвезуть звідси.

– Вона нікуди з тобою не поїде! – ткнувши Одинцова вказівним пальцем у груди, загарчав фривольно Кирило, – Достатньо того, що руйнуєш мій бізнес. Марго я не віддам.

– Тебе забув спитати, – повільно перевівши погляд з лиця візаві на руку, огризнувся Андрій Михайлович, – Ти не в тому становищі, щоби ставити умови. Маргарита до тебе не повернеться.

Втомившись спостерігати за перепалкою цих двох у різні часи близьких для неї чоловіків, Маргарита, ставши між ними, роздратовано огризнулася:

– Я, взагалі-то, тут! Може, досить ділити мене, як річ? Не поцікавитеся, чого я хочу?

– Марго, звісно, – глянувши на дівчину, погодився Рощин. Оскалившись, наче вовк, на диво спокійно відзначив: – Я викличу зараз таксі, поїдеш у місто на квартиру, – потягнувся до кишені за мобільним, - А то наших хлопців, бачиш, як обклали. Невідомо скільки часу займе все владнати.

– Маргарито, йди до мікроавтобуса, спитай Шторміна. Скажи, що я наказав тебе відвезти, – гнув свою лінію генерал.

– Припинили обидва! – гримнула дівчина. Озирнувшись, піймала очима швидку, куди вантажили Руслана: – Я поїду з Бурею, а ви тут продовжуйте мірятися характерами. Головне, не повбивайте один одного. Ще й за це відповідати залишок життя я не хочу!

Не в змозі слухати відмовки та брати участь у суперечці, крутнулась і побігла геть із двору, спотикаючись і з кожним метром прискорюючись аби встигнути. Тільки б більше не чути чоловіків, які, судячи з манери спілкування, також знали один одного. Воліла не відчувати себе знов трофеєм, боротьба за який продовжувалася і після закінчення гри. Жадала показати, що вона особистість і має право сама обирати.

Одинцова гадки не мала, навіщо мчить до швидкої, толку з неї в лікарні та поруч із Буртенком ніякого. Але так, принаймні, відтягне момент неминучого рішення, що робити далі. Виграє час на роздуми. І Руслан, схоже, єдиний з ким можна поговорити об'єктивно, не почуваючись ковдрою, яку перетягують в різні боки.

– О, Ритко, ти зі мною? – розпластавшись на каталці, Буря при погляді на дівчину добродушно усміхнувся, – Поїхали, веселіше буде.

– Русе, притримай коней, – шикнув чоловік, який проводжав його з особняка. Допомагаючи Риті забратися в машину, представився: – Ігор Штормін, права рука генерала Одинцова.