Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

— Добрий вечір, Миколо Степановичу, — зупинившись ледь не на порозі, пробурмотів Кріт, притримуючи дівчину поруч.

Значить, Микола Степанович. Усе ж у нього є ім’я. Хоч щось.

— Чого застиг? — грубо прикрикнув Сизий, відвертаючись до столика, де стояли пляшки зі спиртним і наливаючи бурштинову рідину в келих. — Проходь і двері прикрий, — коли амбал слухняно підкорився, проштовхуючи здивовану Риту вперед, обернувся та продовжив: — Розповідай, куди знову вляпалися?

— Та нікуди не вляпалися, — судячи з тремтячої руки, Кріт побоювався Сизого. Не дивно. — Вийшло маленьке ускладнення, коли розв’язувати питання з Павликом.

— Яке, у дідька, ускладнення після того, як ви профукали таку партію наркоти та грошей? — заревів Сизий, не звертаючи уваги на Маргариту. — І кому? Цьому шмаркачеві, Плантаторові!

— По ходу, він зі своїми дружками стежив за нами.

— Що за вами стежити, якщо ви просту справу не можете без шуму виконати, — спустошивши бокал, пирхнув чоловік.

— В цьому й питання. Добре, вони явились, коли ми Павлика вже прикінчили. Мої хлопці постаралися, щоб у разі чого на Плантатора і його компашку цю мокруху повісили.

— А це хто? — зиркнувши на дівчину, байдуже уточнив Микола, геть забувши про початок розмови.

— Піймали на місці з хлопцями. З Павликом ніби як мутила, та чого її принесло на завод незрозуміло. Напевно, визволяти свого коханця.

— Відпусти ти її! І руки розв’яжи, — не зводячи очей із Рити, наказав Сизий. Коли Кріт підкорився, звільнивши онімілі від тугого вузла зап’ястя, підійшов ближче. Піднявши двома пальцями підборіддя дівчини, змушуючи подивитися на себе, із захопленням простягнув: — Гарна.

— Ну, так, ображаєш, Бать, — зашарівшись, забурмотів десь позаду Кріт, переходячи на «ти». — Знав, що ти оціниш. Такої квіточки у твоїй колекції точно ще немає.

— Квіточки, кажеш? — посміхнувшись кутиками губ, перепитав Сизий. Повільно перевів холодний погляд на губи дівчини, гримнув: — Гаразд, вважай, реабілітувався за афганку. Тепер, зась!

Два рази повторювати Кроту не варто було. Через секунди двері зачинилися з іншого боку, а Маргарита, нервово ковтнувши, зрозуміла, що найжахливіше попереду. Сизий не віщував нічого доброго. Нехай у ньому не відчувалося стільки похоті, скільки вдалося зловити від Крота, але загадкова усмішка, сталеві, захоплені очі та приховані наміри гірше відкритого інтересу.

— Боїшся мене, чи що? — відчувши страх, здивовано підняв брови. Не отримавши відповіді, попрохав: — Не бійся, тобі тут ніхто не заподіє зла. Як тебе звати?

— Рита, — не в змозі чинити опір або відповідати образливими словами, ледь чутно видихнула.

— Рита, — задоволено повторив Микола Степанович. Різко відступаючи, оглянув тендітну фігурку. — Років тобі скільки, Рита?

Обхопивши себе за плечі, немов захищаючись, чесно назвала свій вік, надіючись, що це зменшить запал.

— Хм, дійсно квіточка, — скоріше для себе відзначив чоловік і, повернувшись до столу, подзвонив у невеликий дзвіночок.

Майже відразу в кабінет залетів охоронець, наче чекав за дверима. Той самий, який здався Риті нормальним. А Сизий у наказовому порядку розпорядився:

— Серьога, відправ її до Белки та скажи, нехай приведе до ладу цю Квіточку. Здається, у нас поповнення.

Сергій мовчазно кивнув і, підхопивши приголомшену Риту за лікоть, попрямував до виходу, ледь чутно буркнувши:

— Не трясися. Вибору в тебе немає. Краще відразу змиритися. Тобі самій простіше буде.

Тоді Маргарита зрозуміла, що влипла. Дуже серйозно влипла.