Остання сповідь - Демянів Юрій

Досі не знаючи, чи маю я право на відпущення гріхів у мерця, примари, таки приклав до його голови руки, мовив:

─ Я прощаю тобі твій гріх!

«Прости мене Боже, якщо я чиню не вірно», ─ додав подумки.

Юнак підвівся та відступив на крок від мене. В цей момент я помітив, що він почав світитись і з кожною миттю все яскравіше.

─ Дякую, ─ почув я, після чого мене засліпило яскраве сяйво, від чого я аж прикрив очі.

Коли розплющив очі, помітив, що я вже знову лежу у палатці, накрившись спальним мішком. Відразу зірвався з місця та вибіг геть. Навколо мене знову стояли руїни колишнього помістя, у якому нещодавно був. Вже сходило сонце, тож все довкола чітко видно. Я оглянувся, та згадував як це місце виглядало раніше, з моїх видінь. Не розуміючи, чи то лиш сон, чи справді я пережив містичний досвід, вирішив вийти за межі колишньої будівлі. Йшов не будь-куди, а туди, де трапилась ота, так звана дуель, а насправді, чисте самогубство. Та місцина повністю заросла чагарником, через який важко проходити. Але я здолав його та став саме на тому місці, де помер юнак, вистреливши собі в серце. Так простоявши аж декілька хвилин, намагався усвідомити, що це зі мною трапилось, що саме я бачив.

Все скидалось на правду, що мене справді затяг примара у свої спогади, щоби я відпустив йому його гріх самогубства. Чи міг я це робити, досі не можу зрозуміти. Очевидно дізнаюсь про це тоді, коли настане мій час відійти у вічність.

Кінець