Місто грішних душ - Ірина Кузьменко

Відчай. Він пропалює душу. Ніби хтось навмисно недопалком тисне в шкіру. Ти кричиш від болю, намагаєшся вирватися із зони дискомфорту. Утім, все марно. Ніхто тебе не чує. Ти безсила. І лише гіркі сльози в поєднанні з болем і стражданням стікають по щоках…

А потім ти прокидаєшся, ніби від тривалого й моторошного сну. Однак марево ще залишається. Воно баламутить тебе. Намагається збити з пантелику. Лякає тебе. І найстрашніше, що ця імла має чоловічий образ. Він супроводжує тебе повсюди. Хочеш втекти, утім лише бігаєш по колу власного відчаю та страху. Наївна маленька дівчинка, яка лише знала, що таке приниження, яка заховалася у своєму коконі й боїться розірвати його.

Коли марево проходить, розумієш, що це не бісовий сон, а твоя клята реальність. І вона має обличчя твого батька… А далі приходить усвідомлення, що ти не зможеш втекти від самої себе, однак зможеш втекти від того, хто весь час тримав тебе в тому коконі.

Серена повільно розплющила очі. Голова нестерпно боліла. Тіло оніміло від лежання в одному положенні. Вона ворухнулася, і різкий біль пронизав бік. Провівши поглядом палату, зітхнула. Як би вона не хотіла заплакати від відчаю, утім… не могла навіть і сльозинку зронити. Ніби в душі щось зламалося. І на заміну сльозам прийшла порожнеча, яка повільно, утім впевнено пожирала її.

Коли двері відчинилися, миттєво заплющила очі й напружилася. У голові промайнула думка: «Головне, щоб не батько прийшов». Почувши голос Марини, через силу розплющила очі.

— Не дуже добрий ранок, — буркнула Марина й присіла в крісло.

Поклавши сумку на підлогу, вона поглянула на Серену з-під чола. Дивлячись на бліде обличчя сестри й роздумуючи над словами, кілька секунд мовчала. А потім промовила:

— У батька проблеми. Тому не створюй йому нові… — Марина стиснула вуста. Скривившись, ніби вичавлювала із себе ці слова, додала: — Будь ласка.

Серена вигнула брови. Повільно піднявшись на ліктях і розвернувшись обличчям до сестри, звісила ноги з ліжка.

— Тобі не цікаво дізнатися, як я себе почуваю? — пронизливо поглянула на сестру.

Марина закотила очі й голосно зітхнула.

— Між нами були різні неприємні ситуації. Але, Серено, я дійсно злякалася, коли побачила тебе без свідомості. Однак зараз мова буде не лише про тебе, бідолаху, яка довела батька до непередбачуваних…

— І знову я винна у всьому? — перебивши, грубо промовила.

Образа клекотала в душі Серени. Вона хотіла прогнати Марину з палати. Однак її слова змусили вислухати її.

— Батька затримали агенти ФБР. Це було жахливо. Якщо ти ще комусь розповіси, що він тебе штовхнув зі східців, його репутації точно кінець. Нам не потрібні плітки.

— Хвилюєшся за репутацію батька, чи за те, що будеш жити без його грошей?

— Що за абсурд ти говориш? — фиркнула Марина й відвела погляд.

— Якщо батька затримали, значить, на це були підстави! Ти не подумала про те, що, можливо, він заслужив?

Серена також знала слабкості Марини. Це були батькові гроші. А прізвище Блек давало привілеї, які сестра використовувала у своїх цілях.

— Тобі що, байдуже? — не стримавшись, гаркнула Марина. Серена лише знизала плечима.

Марина почала тупотіти ногами по підлозі й істерично закричала:

— Його звинувачують у навмисному вбивстві! По всім телеканалам показують відео, як ніби наш батько вбиває якогось чоловіка! А та стара паскуда, покоївка Фелісіта, зібрала речі й сказала, що не буде працювати на вбивцю, і пішла! Журналісти із самого ранку стирчать біля нашого будинку! Я ледве втекла від них, щоб приїхати до тебе! Ти розумієш, які будуть насідки для мене? Моє життя… зруйноване!

Серена відразу зрозуміла, про яке відео йде мова. Нахмурившись, прилягла на ліжко й втупилася в стелю.

— Марино, залиш мене, будь ласка.

— Набирайся сил! — фиркнула.

Двері з гуркотом закрилися, і Серена здригнулася. Як би не гидко було усвідомлювати, утім вона раділа новині про батька. Якщо він дійсно винний, а сумнівів вже не залишилося, то нехай відповідає за свої дії.

Ми отримуємо можливість побачити себе й своє життя крізь призму відчаю. І як би не було боляче, за цим завжди приходить полегшення та усвідомлення, що твоє життя не повинно проходити так, як бажають інші…

Деколи душевний біль проситься назовні, щоб бути пережитим. І коли більше вже немає необхідності з ним боротися, він спочатку починає жити в повну силу, намагаючись збити тебе з пантелику, а потім, коли ти не піддаєшся на провокацію власних негативних почуттів, — поступово зникає.

Серена змусила себе піднятися з ліжка й переглянути речі, які привезла Марина. В’язаний светрик, джинси, спідня білизна, маленьке люстерко, гребінець, зубна паста й щітка. Ні грошей, ні телефона.

— Ну хоча б щось, — пробурмотіла.

Оглянувши палату, Серена зайшла в санвузол. Він був маленьким, але й цього було достатньо в даній ситуації. Поглянувши на себе в дзеркало, нахмурилася. Бліде обличчя. Синці під очима. Зелені очі тьмяні. А на скроні пластир. Вмивши обличчя, буркнула: