Господар - Пагутяк Галина
Ось так посидимо усі разом.
— Хіба сьогодні... свято? — здивувався Сава, але не від того, що свято, а тому, звідки він знає це слово.
— Колись цього дня ми вперше зустрілись, — пояснила Вітерниця. — Ти про це пам’ятаєш?
— Звісно, — сказав Сава і подивився на найстаршого сина.
Вітерниця піймала його погляд і посміхнулась так гарно, як давно уже не посміхалась.
— Ти така ж, як і тоді...
— Я й це свято зробила для того, щоб почути ці слова.
— А завтра буде свято? — спитав шестирічний синок. — Ти ж, мамо, зустрічаєшся з татом кожного дня.
— Ні, завтра не буде свята. Тобто ти, якщо хочеш, можеш вигадати собі якесь інше свято. Ти розумієш, що означає "вперше"?
— Я вчора вперше підмів подвір’я.
— А я вперше впав у калюжу!
— Вперше? А минулого тижня кого ми витягали з баюри? Ти ще верещав! — перебили інші діти.
— А ця калюжа з’явилась тільки учора. Я вперше впав у цю калюжу. То свято, коли робиш щось уперше? !
— Ні, — відказав Сава. — Коли робиш щось гарне, то і тоді свято, не має значення, чи вперше це, чи ні. Зрозуміли?
— Зрозуміли!
— Савонько, налий соку в чашку. Це, діти, не простий сік. Він з яблуні, яка цього року вперше вродила. І садив її знаєте хто? Анастас.
Це був їхній перший син.
Сава обережно налив соку і передав чашку дружині.
— Ми вип’ємо кожен з цієї чашки в честь нашого свята.
І хоча вона не сказала "обережніше", Сава бачив, що
цю чашку ніхто не повинен розбити. Коли вуста його торкнулись гладенького краю чашки і в рот потекла терпка холодна волога, Сава відчув якийсь побожний захват. Гамуючи тремтіння рук, він передав чашку найстаршому синові. Той хутко вхопив її обома долонями, як ловив яблуко, коли воно падало з гілки. "Якщо хтось із них розіб’є чашку, — подумав Сава, — значить, так треба і я не буду сваритись".
— Мамо, а на тій зірці, куди я полечу, буде багато таких чашок?
— Якщо ми й полетимо на зірку, то усі разом. Одну я тебе нізащо не відпущу. Савонько, прочитай нам вірша. Хай у ньому буде про все це...
Сава підвівся, дістав книжку, таку стару, що її сторінки нагадували осіннє листя, ладне ось-ось відірватись од гілки; постояв хвильку, щось пригадуючи, потім прочитав:
Мені здавалось: відмінився,
Зубожів світ,
І більш не буде гарних весен
І теплих літ.
Я відітхнув, коли в криниці
Побачив знов,
Як велет велетня так само
На дні боров.
Як на траві кругом блищала
Рясна роса...
Все стверджувало, що на світі
Є чудеса!
— Таке? — спитав Сава Вітерницю.
Та ледь помітним рухом показала на дітей. Вони сиділи принишклі, не зводячи очей з чашки, котра знову стояла посеред столу.
— Вам подобається цей вірш? — спитав Сава.
— Подобається! — відповіли діти. — А чому велетні боролись?
— Це було дуже давно, — сказала Вітерниця. — Жили собі два велетні. Їх ніхто не міг подужати. Всі від них тікали. Велетні робили багато зла, калічили людей, гадаючи, що їм не боляче. Так іноді робите ви, наступаючи на комаху. Люди довго думали, як їм позбутись тих забіяк, доки не придумали послати до велетнів мишку. Вночі, коли брати спали, вона вкусила одного за ногу, а сама сховалась. Велетень схопився і подумав, що це брат його вкусив. Мишка вкусила другого брата, і той подумав те саме. От вони й почали битись, і б’ються досі, бо не можуть подужати один одного.
— Але ж вірш не про це! — вигукнув Сава. — Ти забула про чудо.
— Хіба не чудо, що на світі є двоє однаково сильних людей?
— А ми з тобою?
— Ні.
— Чому?
— Ми різні і доповнюємо одне одного. Рано чи пізно я здамся, а ти ні, Савонько. Треба, щоб у дітей були свята, інакше вони покинуть нас.
— Що ти вигадуєш? Куди вони підуть? У пустелю?
— Хоч би й у пустелю. Отак ми одного ранку прокинемось і побачимо, що пішов наш найстарший син, який вирішив почати все спочатку. Тобі ніколи не хотілося знати, що там, за обрієм? Він буде йти, поки не забуде дороги додому...
— Тату, цього не буде, — втрутився Анастас, кремезний тринадцятилітній хлопчина. — Я ніколи нікуди не піду, хіба що колись захочу побудувати на горі будинок, звідки б усе було видно.
— Це одне й теж, синку, — зітхнула Вітерниця. — Давайте підемо до ласків у гості й принесемо їм гостинців. Хай вони знають, що у нас свято.
— А вони вже тут! — сказав Сава. Діти кинулись до вікон...
Був час, коли дітям страшенно подобалось ліпити з глини різні цяцьки. Вони ходили перемурзані глиною, і мати лаяла їх, бо нелегко було випрати стічьки одежі.
— Нехай, — казав Сава. — Нехай.
Він дивувався, що діти знали більше за нього, тобто їм була відома таємниця народження з безформного шмаття вологої червоної глини чоловічка, чи ласка, чи ще когось дивовижного. Глина оживала під їхніми пальцями. Створивши щось, діти не берегли його, а легковажно м’яли, щоб зліпити іншу річ. Вони ліпили подобу світу, однакового в кольорі, але розмаїтого в формах. І цей світ гинув. Якби дати їм силу, діти б зруйнували всесвіт і створили його заново. Сава цього боявся. Він знав ціну часові й роботі. Все мало приносити плоди. І водночас тішився, бо таким чином діти пізнавали світ, руйнуючи його. А він пізнавав — будуючи.
Сава зрозумів це тоді, коли врятував кілька фігурок, підсушив їх і випалив у печі, щоб вони стали довговічний ми. Їх уже не можна було зім’яти і не так легко розбити, але вони не цікавили дітей, бо ті не могли уже нічого додати. Сава приніс фігурки Вітерниці, і та поставила їх на полицю, і вони стояли там багато років поруч з білою чашкою.
Після буднів наставали свята, а після свят будні. Найменша дочка уже збирала яблука і складала їх у кошик, а Сава ніяк не міг дочекатися, коли заб’ється під серцем дружини інше маленьке серденько. Він почав менше звертати уваги на дітей і більше думав про Вітерницю. Кликав її гуляти, але вона брала дітей з собою. Сава мучився від того, проте мовчав, тільки дивився на дружину, наче побитий. Як він хотів, щоб вона знову стала неповороткою, трохи дратівливою, щоб він виконував усі її забаганки, щоб ночами він прокидався від дитячого плачу, першим кидаючись до колиски!.. Та Вітерниця прудко бігала, пораючись по хаті, і стан її лишався тонким, а поцілунки не пахли молоком.
Досі вона народжувала дітей, бо так хотілося їм обом, а тепер цього хотів один Сава, і хотів страшенно, однак всі його спроби переконати Вітерницю розбивались об її впертість. Вона не відштовхувала Саву, не ухилялась від його пестощів, але не народжувала дитини. Може, вона захворіла? Сава ледь не занедбав роботи, добре, що старші діти уже допомагали. Сушив собі голову, як допомогти цій жінці, котра замкнулась у собі, а може, чекала чогось страшного. Його неспокій передався і їй: навіть коли вона спала, Сава чув, як нерівно й голосно б’ється її серце. Він цілував її там, де воно билося. Намагався заснути, але й уві сні чув те биття, наче по вимощеній камінням стежці бігли ласки. Тоді чоловік вставав, підхопив до вікна, чекаючи, доки розсіється темрява.
В одну з таких ночей йому спало на думку перехитрити Вітерницю: вкрасти її від дітей на якийсь час, щоб вона знову відчула в ньому опору.
Треба було скласти план і подбати про лад на час їхньої відсутності. Сава повеселів: робота горіла в його руках. Він не відчував утоми і понавигадував дітям повно казок, в яких розповідалося про зачарованих дівчат і хоробрих лицарів, які звільняли їх з-під чар. Він сміявся, жартував, діти липли до нього, як мухи.
"Ага, — думав Сава, хитро посміхаючись у бороду, яку тепер щотижня підрізав. — Вони можуть без тебе обійтися".
Стояли м’які, лагідні дні теплої осіні, котра тривала якийсь тиждень ї сонячно намагалась втримати землю при допомозі павутиння. Діти ловили сріблясті ниточки, рвали їх, тільки трава не могла вирватись з павутинного полону.
Одного вечора Сава з Анастасом довго шепотілись у кутку саду. Потім взялись за ручки кошика з яблуками і статечно пішли в дім. Пізніше Сава приготував теплий відвар з трав окремо для дітей і окремо для Вітерниці. Він трохи почував себе злочинцем. Коли дружина міцно заснула, Сава трохи походив по подвір’ю, востаннє наводячи лад. Зірки йому присвічували, деякі з них падали за темною хмарою саду і гасли там.
Ох і розсердилась вранці Вітерниця, коли прокинулась у солом’яній хатинці в горах коло джерела!
— Хіба ти забула, що сьогодні свято? — сказав Сава. — У свято треба відпочивати... Бери їж яблука...
Сава затуляв спиною вхід, і Вітерниця збагнула, що потрапила в пастку.
— Який ти хитрий, боже мій милий! Але я все одно за тебе хитріша.
— Чому?
— Тому, що я жінка.
Саву не вдовольнило це пояснення.
— Ходімо погуляємо, — запропонував він нарешті.
Вони вибрались з хатинки, оточеної скелями.
— Давай виліземо на скелю. Звідти видно все як на долоні.
Але Вітерниця, ступнувши кілька кроків, задихалась. Сава вніс її на вершину скелі ще й пожартував:
— Відвикла? Все внизу та внизу.
Він обняв її, щоб підтримати, і вони глянули в той бік, де мав бути їхній дім. У долині клубочився туман, але верхівки дерев уже світились від сонця.
Більше Сава не дозволив Вітерниці дивитись туди, повернув її лицем на північ, де сріблився степ, порожній і сумний. Жінка здригнулась:
— Як страшно, що ми самі й такі беззахисні. Ти знаєш, як це зветься?
— Як?
— Самотність.
— Самотність? — перепитав Сава. — Звідки ти знаєш це слово?
— Знаю.
— Більше не кажи його, а уяви собі, що колись цей степ наші діти засадять деревами і засіють зерном.
— Ти в це віриш?
— Звичайно.
— Мене іноді мучить заздрість, що ти такий спокійний.
— Заздрість?
— Заздрість схожа чимось на самотність: і тоді, і тоді відчуваєш власне безсилля.
— Ми сильні, Вітернице.
— "Сильні"... Я, мабуть, скоро помру...
— Я це не раз чув.
— Це правда, Саво.
Сава обережно почав зносити Вітерницю донизу і тут посковзнувся, і вони ледь не звалились на гостре каміння. Сава злякався ще більше, ніж дружина. Ноги враз обм’якли і серце спинилось.
— Я хотів тебе трохи злякати, — через силу посміхнувся він, — щоб ти не казала дурниць.
Наступного дня, вранці, вони повертались додому. Вітерниця йшла трохи смутна.
— Мені соромно перед дітьми... Вони ж усе розуміють.
— Зі мною ніколи такого не було, — сказав Сава і додав: — Але ще буде!
— Ні, не буде.
— Ти уже одного разу казала "ні", — поцілував Сава дружину в сплутане волосся.
Діти грались на подвір’ї і не одразу їх помітили, так захопились грою.
