Господар - Пагутяк Галина
Я бачив карту Селії: на сході, десь кілометрів за сорок, є пасмо гір. Я заснув, але сон мені не встиг приснитися.
...Мене б, мабуть, забили до смерті, якби Сава не увімкнув світла і не прибіг черговий. Я не затуляв лиця, а одразу ж схопився. Я так і не дізнався, скільки було нападників, бо від світла більшість порозбіглася по своїх ліжках. Далі я провалився наче в червону темряву і силкувався розплющити очі, коли прийшов до тями і все мені почало боліти. Але не міг цього зробити, бо воно коштувало надто багато зусиль. "Я вже помер", — подумав я і знову кудись провалився.
Так тривало кілька разів і, як мені потім сказали, кілька днів.
Я нарешті розплющив очі. Була ніч. І чимось гостро пахло.
Ніхто не схилявся наді мною і не казав:
— Уже, прокинувся!
Як я читав у книжках...
Темна стеля, світло, що жевріло десь у кутку. Я про нього лише міг здогадуватись, бо не мав сили повернути голови.
Хвилина за хвилиною я став пригадувати все, що було досі. Згадав, що я поранений, напевне, ножем, бо пам’ятав пронизливий біль, не схожий на удари кулаків. Десь у груди. Пригадав лице Сави, коли той стояв біля вимикача. Це було останнє, що я пам’ятав.
Не міг згадати власного імені. Я здогадувався, як мене звати, але не був певен.
Проходили день за днем. Я їв, спав, терпів перев’язки. Власне, це було непогано. Я зміг уже сидіти, хоча й не потребував цього так само, як ходити чи думати.
Іїікого до мене не пускали, навіть Саву.
Повторюю, я нічого не хотів. Ні від кого. Не потребував співчуття, розмов. Якби мені перестали приносити їсти, я б помер з голоду, не висловивши й найменшого невдоволення. То було якесь рослинне існування, тільки боліло в грудях і ранками я з кашлем випльовував кров. Але, якщо лежати нерухомо, заплющивши очі, біль зникає.
Якось фельдшер приніс торбинку й широким жестом висипав з неї мушлі, значок у формі зеленого ока, вузлик з хустинки і осколки від чашки. Викинув і пішов. Я знав, що це належить мені. Простягнув руку, і осколки тихо дзенькнули. Це мене злякало. Я склав усе в торбинку, і вона валялася на тумбочці доти, доки я не набрався сил, щоб сховати її в шухляду.
Дитячі забавки. Я вже не міг бути дитиною. Одного ранку я вмивався і намацав м’які волосинки на підборідді і над верхньою губою. В мене росли борода і вуса.
Я сказав про це фельдшерові, але він відповів, що голитися ще рано.
Був третій день, відколи я встав, і в голові у мене дуже паморочилось. Однак цього дня мені повідомили, що завтра я повертаюсь у казарму.
Увечері в мене знову піднялась температура, і я цілу ніч не спав. То була найдовша і найважча ніч у моєму житті. Пов’язок не зняли, і я мав у них повертатися в казарму. Вранці я довго чекав на одежу, звісно, казенну, яка дивно пахла потом і пилюкою.
— Тобі лист! — сказав черговий, котрий нудився у порожній казармі.
Він довго рився у шухляді, нарешті подав мені листа. За ці хвилини в моїй голові промайнули найнеймовірніші здогадки.
"Любий Тітусе!
Пишуть тобі батьки твого товариша по службі Сави. Ми дуже засмутилися, коли довідались, що ти хворий і лежиш у лікарні. Сподіваємось, нічого серйозного. Досі ми тривожились тільки за нього, а тепер ще й за тебе, бо ти його друг. Спочатку йому було дуже важко, але тепер він звик. Тому у нас зараз більше підстав тривожитись за тебе, ніж за нього. Ми були б дуже раді, якби ти нам відписав, а після закінчення служби приїхав до нас. У нас, крім Сави, є ще донечка. Їй п’ять років. Вона намалювала тобі наш будинок, а коло нього ласків. Будинок дуже схожий, а от ласків немає, ти вже вибач.
Видужуй скоріше і обов’язково напиши нам. Ми чекаємо листів від тебе і Сави.
Агнеса і Олександр".
Я мав ще трохи часу до обіду, коли всі повернуться до казарми. Посидів трохи на ліжку, погойдався на пружинах, а потім вийшов надвір. На плацу було так само порожньо, але десь в кінці дороги, втрамбованої солдатськими чобітьми, чулася безладна стрілянина.
Коли все стихло, на пагорбі з’явились люди, спочатку маленькі, потім вони виростали на очах. Вони йшли в ногу. Бракувало лише оркестру. Мені здалось, ніби муштроване військо послане, щоб мене вбити. Я не дуже злякався, бо над головами похмурих вояків, наче птахи, ширяли Сава у мундирі та його батьки Агнеса і Олександр, Взявшись за руки, вони посміхались мені й подавали знаки, щоб я не боявся.
Я теж їм посміхнувся і помахав рукою...
Другого дня мене перевели в казарму.
Вранці я ще до того, поки всі встали, тихенько зібрався, акуратно склав свої речі у рюкзак. Було навдивовиж тихо. Мирно посапували солдати, ніхто не звертав на мене уваги. Я вийшов з казарми. Тікати! Куди-небудь, тільки геть від цієї муштри, від цих голосів, облич. Тікати! Було страшно холодно, я вибрався за територію військового табору. Попереду височіла висока вежа, обгороджена колючим дротом, побіля неї виднілись тьмяні фігурки вартових.
Мені було зовсім байдуже, куди йти. Мимо вартових, у яких були скляні очі. Вони спали стоячи, похитуючись час від часу. Зайшов у відчинені двері, довго піднімався по сходах. Нарешті зайшов у невеличку кімнату, де стояв якийсь хитромудрий апарат, він вистукував, шелестів. "Станція зв’язку з Еріданом", — подумав я. Підійшов ближче. Машинально взяв навушники, одягнув. І раптом почув голос Міранди. З тисяч голосів я би впізнав його. Струменів ніжно-блакитний голос, бився, пульсував: "Я Земля, я Земля. Викликаю Ерідан. Викликаю Ерідан. Слухайте передачу..." І далі, мов у сні, короткі повідомлення, з яких випливало: жителі Землі навчилися жити у мирі і дружбі, перетворили її у квітучу планету, де немає місця війнам, хворобам, національному розбрату. Де восторжествував принцип: "Людина людині — друг, товариш, брат".
Я плакав. І було відчуття, ніби після довгих поневірянь я почув голос забутої, зрадженої матері, яка простягала руку допомоги своїм невдячним дітям.
"Викликаю Ерідан. Повідомте, яка вам потрібна допомога? До вас іде корабель..."
— Земля жива! — кричав я, коли мене в’язали, вели знову в ізолятор.
— Земля жива! — кричав я солдатам, які висипали з казарм. — Вона нічим нам не загрожує. Навіщо тоді ця зброя, ці мундири, ця планета... Вони нас тримають тут, щоб люди на Ерідані нічого не знали про Землю. Щоб вони не знали, що помилились, що ми всі страшно помилились!
Мені затуляли рота, безпорадно метушились, але я перестав боятись. Я знав, що завтра мої слова долетять до всіх на Селії, а ще через деякий час люди планети Ерідан дізнаються, що Земля жива. І я знав, що людям, які прилетять з Землі до нас на планету, розкажуть про Саву. Сумну історію, яка, можливо, хоч в якійсь мірі спокутує цивілізацію, яка сама себе зрадила, зрадивши свою матір.
XII. САД
Сава мав з Бітерницею сім синів і три дочки. Всі вони були русяві й зеленоокі, як він. Народжувались щороку. Він не знав щасливіших хвилин за ті, коли брав на руки щойно народжене дитя. Хотів, щоб вони наповнили всю долину щебетом і сміхом, ніби птахи. Інколи йому здавалось, що на зірках, які він бачив увечері перед тим, як лягти спати, теж живуть люди, схожі на нього. Від цих думок ставало затишніше, бо, коли діти були ще зовсім маленькі, а він сам працював на полі, йому робилось тоскно від самотності. Сава, розігнувши спину і приставивши долоню дашком до лоба, щоб не сліпило сонце, довго дивився туди, де з гущавини саду виглядали будинки під солом’яним дахом і біліли отари ласків, що мирно паслися. В залиту сонцем рівнину прокрадалися тіні. Сава облизував солоні губи і знову брався до роботи.
Дедалі частіше його мучило питання: що залишить він дітям у спадщину, чого він має їх навчити? Не тому, що він збирався коли-небудь померти: просто Сава потребував відпочинку. Руки його стали наче кора, тіло зробилось залізне. Він іноді аж соромився дружини, проте в темряві ночі в ньому прокидалась немилосердна ніжність і він забував про втому.
Іноді йому снились дивовижні сни, котрі він вважав витворами власної уяви, оскільки нічого подібного з ним не траплялось. Наприклад, йому снились книги, ціла кімната книг, де сиділи схожі на Саву істоти. Перегортали сторінки, щось писали. Сава знав лише одну книжку, вивчив її напам’ять і, коли діти не хотіли спати, заколисував їх мелодійними, спокійними віршами. Їхній зміст з роками ставав для нього все загадковішим, і від того книга мала над ним якусь магічну силу. Здавалось, він колись, ще до свого народження, написав її. А тепер забув, як забуваються перші кроки, зроблені в дитинстві.
В усіх Савиних снах було багато людей, але вони нічим не нагадували йому дружини й дітей. Засмаглі, темноволосі й чорноокі, вони жили на іншій планеті, розмовляли іншою мовою. Сава прокидався переляканий, бо не розумів жодного слова з того, що йому казали, і через те не знав, що це за люди, добро чи зло несуть вони його сім’ї.
Тому Сава боявся розповідати ці сни дітям. Розповідав лише інколи дружині. Вітерниця мовчки посміхалась. Вона знала більше, ніж він, але була скупа на слова. Жінка завжди мусить знати більше, щоб передати все це ненародженим дітям. Їй була відома найбільша у світі таємниця молодості й краси. Вітерниця не змінювалась: залишалась такою ж гарною, як тоді, коли Сава вперше її побачив. А Саві від безнастанних клопотів чоло прорізали зморшки і ночами боліла спина.
Він вставав на світанку, розпалював у грубі і йшов відпускати ласків із десяти стаєнь, нашвидкуруч снідав і брався за роботу. Час проминав так швидко, що, коли Сава повертався, все у домі було зроблено, наче за помахом чарівної палички: прибрано, помито, випрано, наварено. Діти гралися на подвір’ї: вчились будувати будинки й сіяти зерно. Сава уже почав брати двох найстарших синів з собою. Піднімав їх уранці, і вони неохоче йшли за ним, тручи кулачками заспані очі.
Вітерниця сердилась за це на Саву, вигадувала різні причини, щоб не пустити дітей з Савою. Тільки-но він вставав, відчував уже на собі погляд дружини, котра вдавала, ніби спить. Її зраджувало легеньке тремтіння вій. Сава нахилявся і цілував заплющені очі. Дружина питала сонним тоненьким голосом:
— Ти вже встав?
— Спи, — відказував кожного разу Сава. — Спи... — І — тікав, бо найбільше любив її вранці, коли треба було працювати.
Зі стаєнь віяло теплим духом, ласки підводились один за одним й охоче квапились до виходу, де стояв Сава і уважно придивлявся, чи немає серед них хворих або поранених.
