Господар - Пагутяк Галина
Ми розпитаємо його, як там море, як ліси й міста і яка музика наймодніша. Нам здасться, що, якби ми були там, світ виглядав би з нами веселіший.
Сава, певно, теж тужив за лісом і морем, за квітами. Тільки для нього справжнє зло почалось і скінчилось на Ерідані, а в нас — тут. Сава пасував до цієї суворої планети. Клянусь, що у нього засвербіли руки, коли він вперше ступив на висхлу землю. Він одразу почав по-хазяйськи міркувати, як навести на ній лад.
Я б не зміг отак, хоча й не думав, що Сава належить лише минулому.
Якось я прочитав книжку під назвою "Утопізм і майбутнє". Врізалась в пам’ять думка про те, що утопія (гуманна) цінна уже тим, що її не можна опошлити, доки не спробувати реалізувати в життя, бо люди, які її створюють, наївні, наче діти. Утопія — це щось на зразок картини, яка висить на стіні і викликає різні тлумачення, але по-справжньому її розуміє лише автор.
Перш ніж потрапити сюди, я поїхав у Центрополіс. Знову. Уже не мав на меті відвідати Оракула. Те, що я мусив знати, я вже взнав. Я приїхав, щоб піти в Музей і підтвердити здогад щодо смерті культури. Людство на Ерідані не зробило ніякого духовного поступу. Воно лише створювало власний добробут. Сотні разів мені про це казав Альберт, але я хотів сам знайти корінь зла. Адже й на Землі колись відбувалось переселення народів, які на нові місця приносили культуру, нав’язували її аборигенам — і далі розвивали. Правда, вони не втрачали землю під ногами в буквальному розумінні слова, одначе цей факт не міг мати вирішального значення. Були випадки, коли труднощі існування гальмували культуру, спричиняли до виродження духовності. На Ерідані все було навпаки: щедра природа, яка давала все, не беручи нічого взамін. Вона не сприяла загартуванню, не викувала нову расу.
Набудували міст, настачили хліба й видовищ — утопія майже здійснилась. Ми близькі до її завершення. А що ж далі?
Я впевнений, що не дійде до виродження, як твердив Альберт. Хоч яблуко гниє, всередині залишаються здорові зернята. Я не мав би підстав так вважати, якби не зустрічав людей, котрі несли в собі стурбованість і неспокій і були милосердні до цього світу, хоч він їх і карав нещадно. Щоб не зникнути остаточно, треба все життя шукати цих людей.
Найгидкіше відчувати власне безсилля. Бачити, що діється навколо, і підкорятись йому.
Наші тактичні заняття нагадують дитячу гру. Але на Ерідані ця гра вилізе боком. Спочатку нерухомі мішені, потім рухомі, а вже потім живі. Це — на Ерідані.
Я, звісно, шкодую, що не відкрутився від служби. Міг же ненароком зламати собі ногу чи захворіти. Подібні думки виникають завжди запізно. Тоді ж я був навіть радий зміні.
Переселитись на планету, де Сава провів більшу частину свого життя, побачити сад, який він посадив. У душі я не вірив, що його немає. Скільки разів мені він снився, хоча по снах можна вгадувати або минуле, або майбутнє. Тільки не те, що є насправді.
І на Ерідані можна було кудись втекти. Після смерті Міранди все втратило для мене сенс. Чи варто було ховатись у хащі самому? Самому збирати хмиз для багаття, готувати для себе їжу, прибирати житло? Для кого я мав це робити? Для себе не хотілось.
Сава мав для кого жити і про кого піклуватись. Землі я не знаю зовсім і ніколи не взнаю, які там були люди. Я знаю лише одного землянина — Саву. Ті картини, скульптури з Музею стали для мене недосяжним зразком краси й досконалості, викликаючи боязку заздрість, наче творили їх боги. Справжні творці — завжди боги. Лише жінка, яка народжує, чимось наближається до вищої творчості. Прадавні митці вміли знаходити цю таємницю в жіночих обличчях. Навіть моя мати позначена цією святістю, коли, розмовляючи зі мною, пильно слідкує за кожним рухом п’ятирічного сина, мого брата. Невже вона колись дивилась так на мене?!
Батьки прийшли провести мене на Селію. Привітались одне з одним спокійно, як і належить. Слава богу, не привели своїх дітей, а то я б зовсім розгубився. Я намагався поводитись так, наче ніколи з ними не розлучався, остерігаючись тільки серйозної розмови. Мати трохи постаріла, але вдягнулась якнайкраще, щоб справити враження на мого батька. Вони так захопились змаганням між собою, що не помітили, як я почав глузливо посміхатися.
— Напиши мені одразу ж! — похопилась мати.
— Добре, — сказав я, хоч, звісно, не збирався писати їй жодного рядка.
Батько сказав:
— Будь мужчиною!
Він ніколи не служив у війську. В роки його молодості цього ще не встигли вигадати.
— Ти такий худий... — кинув батько камінець в бік матері. — А в дитинстві був наче опецьок.
— Росту! — здвигнув я плечима, й очі матері потепліли.
Вона обняла мене і поцілувала. Якраз вчасно, бо нам наказали закінчувати прощання і вийти за бар’єр, де чекали автобуси, що мали нас відвезти до космодрому.
Я помітив, як востаннє злились в поцілунку хлопець та дівчина і як та дівчина невтішно заплакала на грудях якоїсь жінки, певно матері коханого.
Аж тоді в мені щось здригнулось, і я злякався. Пошукав оЗима батьків, але вже не зміг знайти їх в строкатому натовпі.
Подорож мала бути далекою. Якраз заходило сонце. Шлях нам освітлюватимуть зорі. Тяжіння Ерідана не відпускало нас, а коли відпустило, то настала неймовірна полегкість, якої, мабуть, ніколи не відчували птахи, бо не здіймалися так високо. Можна було витерти піт і розпростати досі наче свинцем налите тіло.
...Дні минають. Холоднішає, особливо нестерпно вранці. Скоро зима. Тільки весною можна звідси втекти, коли почнуться дощі і на короткий час оживе пустеля.
Я знову про це. Давав собі слово не думати про втечу. Втеча — це завжди капітуляція, прилюдне визнання свого безсилля. Але й залишатись покірною безсловесною істотою лише ради того, щоб вижити, — теж капітуляція, навіть ще принизливіша. Хотів би збожеволіти, може, так воно легше. З нашої бази вже троє не витримало. Де вони ділись, не знаю. Один з них дав здачі капралу, і всі одностайно визнали його за божевільного. У мене подібне бажання виникає щоразу на перекличках. Цікаво, як повівся б Сава, коли б його замкнули на цілу ніч у вбиральню, де в нестерпному смороді треба було перебути до ранку, і ні сісти, і ні прихилитись до стіни, теж загидженої, по якій повзали комахи? То був могутній виховний засіб: зненавидівши власну плоть, можна було більше не дорожити нею й спокійно іти на смерть.
Всі ці знущання, грубі й витончені, не вміщувались в рамки здорового глузду. Ми не були злочинцями, а лише звичайними хлопцями, котрі ще не встигли стати дорослими, яких ні за що спіймали, поголили голови, одягли у військові мундири і, наче худобу, відправили на Селію.
І дивно, на Ерідані це ні в кого не викликало протесту. "Школа життя", як писали в газетах. Школа вбивць. Я бачив у себе вдома тих, які вижили і повернулись. Не всі з них пішли в поліцію — суспільство не потребувало стількох охоронців громадського порядку. Ті, кому не пощастило, спочатку скидали з себе обридливу уніформу, ходили по гостях, на танці, знайомились з дівчатами. Але потім одягали знову мундир, замикались вдома і пиячили, а напившись, тинялись по місту, зарослі й брудні. Їх боялись чіпати. Згодом більшість з них поверталась до життя: одружувалась, ішла працювати.
Таким чином, я мав деяке уявлення, що чекатиме мене після "школи життя".
З настанням зими стало трохи більше вільного часу. Нао, звісно, не оберігали від холоду, виганяли на плац кожнісінького дня, але хутко темніло — і можна було в казармі знайти затишний куточок і там думати про щось своє, знічев’я прислухаючись до розмов. Ті вечори й справді були непогані. Я в котрий раз переглядав свої багатства, які привіз з Ерідана в маленькій торбинці. То був записник в гарній блакитній шкіряній обкладинці й такого ж кольору ручка, на цупкому картоні портрет Сави, який я намалював у 13 років, кілька мушель, не схожих одна на одну, хустинка з вимережаними краями, в яку я зібрав трохи насіння квітів, значок у формі зеленого ока, яке то заплющувалось, то розплющувалось. Цей значок мені подарувала Міранда. Ще фігурка жінки, виточена Альбертом із шматка дерева. То була якась земна богиня з маленькою безволосою голівкою, великими грудьми і широчезними стегнами — символ родючості. Мав я улюблену чашечку з синіми і рожевими квітами і, нарешті, книжку-путівник по Музею, де було кілька репродукцій з картин. Інколи я заварював у банці з-під консервів міцний чай, наливав його в чашечку і, неквапливо посьорбуючи, гортав книжку.
Отак, зігрівшись і побувши на самоті, я починав дивитися на світ веселішими очима і навіть пробував гратися, як в дитинстві.
Притуляв до вуха то одну, то другу мушлю і слухав шум моря. Гола дерев’яна богиня пливла морем, певна річ, від тих людців, що лаялись, бились і розповідали сороміцькі анекдоти. Жінка пливла в надії пристати до берега з зеленою шовковою травою, шелесливими високими деревами і лагідними звірами. Хоч вона й не була вельми гарна, і очі мала заплющені, і на своєму віку народила багато дітей, котрих розгубила по світу, — їй чомусь здавалось, що вона може народити ще одненьке дитя, уже не від людини, а від зірки, світло якої проникало їй під повіки. В цій безкраїй пустелі вона не могла зачати дитину, проте солодке тремтіння заколисувало її тіло. Дотики нагрітих за день хвильок збуджували в ній спогади про руки тих чоловіків, які пестили її, залишаючи по собі сім’я. І ось одного дня вона відчула запах квітів і ноги доторкнулись дна. Жінка пішла на дзвінкий голос струмка, щоб змити з себе сіль.
Вона хотіла мати одну-єдину дитину, котра б належала тільки їй. Але жорстока зірка, одного разу подарувавши жадане дитя, кожної весни пробуджувала в ній жагу материнства. Діти народжувались і народжувались, вона вже не знала їм ліку і невблаганно старіла від втоми й безперервних пологів.
Острів був надто маленький, щоб умістити всіх дітей. Вона благала в неба милосердя, бо не хотіла мати більше дітей, які були б приречені на голодну смерть. Діти підростали, й між ними почались чвари за плід, що впав на землю, за краплю води. Вони розділили острів на шматки і побудували собі хижки, люто сперечаючись на межі. Забули при цьому матір, котра не виходила з хатинки, колихаючи найменше дитя.
