Нюренберзьке яйце - Коцюбинський

(нарис)

Мабуть, всi ви, дi­точ­ки, ба­чи­ли го­дин­ник; мо­же­те дiз­на­тись, гля­нув­ши на нього чи то вдень, чи вно­чi, кот­ра го­ди­на, мо­же­те по­чис­ли­ти кож­ду хви­лин­ку. А бу­ло ко­лись так, що лю­ди не зна­ли, як ра­ху­ва­ти час. Роз­рiз­ня­ли ли­ше вес­ну, лi­то, осiнь та зи­му, а до­бу дi­ли­ли на день та нiч. В лiт­нiй яс­ний день, ко­ли со­неч­ко ве­се­ло сяє на не­бi - пiз­на­ва­ли лю­ди, яка по­ра; але вно­чi або в глу­ху осiнь не вмi­ли да­ти со­бi ра­ди. Не раз i не два ду­ма­ли лю­ди над тим, як за­по­бiг­ти ли­хо­вi. Та якось нi­чо­го путнього не ви­га­ду­ва­ли. Один анг­лiй­ський ко­роль зве­лiв на­ро­би­ти оди­на­ко­вих ка­ган­цiв, роз­чис­ли­ти, скiльки їх мо­же зго­рi­ти в до­бу, i вiд­так, зас­вi­чу­ючи один за дру­гим, ра­ху­ва­ти час. Але на та­кий до­ро­гий го­дин­ник мог­ли спро­мог­тись ли­шень ко­роль та ба­га­ти­рi. Тре­ба бу­ло, щоб ка­ган­цi го­рi­ли не­ви­вод­но, щоб i вдень i вно­чi чо­ло­вiк дог­ля­дав їх та зас­вi­чу­вав но­вий, ско­ро до­го­рить один. Ба­га­то бу­ло кло­по­ту з тою ви­гад­кою. Опiс­ля ви­ду­ма­ли лю­ди пi­ща­ний го­дин­ник. Бра­ли двi скля­нi пля­шеч­ки з ву­зеньки­ми ший­ка­ми, на­си­па­ли од­ну дрiб­не­нь­ким пiс­ком i злу­ча­ли їх ший­ка­ми до­ку­пи так, що­би пi­сок мiг пе­ре­си­па­ти­ся з од­ної пля­шеч­ки до дру­гої. Ско­ро лиш пi­сок з го­рiшньої пля­шеч­ки пе­ре­сип­леться в до­лiш­ню - пе­ре­вер­та­ють її до­го­ри ден­цем, i пi­сок знов сип­леться, як до­сi. Не­до­ро­гий i ду­же прос­тий та­кий го­дин­ник, але i з ним чи­ма­ло за­мо­ро­ки,- раз у раз тре­ба на­зи­ра­ти за ним. На­пос­лi­док ви­най­шли дзи­га­рi ве­жо­вi. Хто й як пер­ший ви­га­дав се ди­во - нез­вiс­но. Ка­жуть, на­чеб­то ара­би пер­шi вмi­ли ро­би­ти дзи­га­рi i що арабський ка­лiф Га­рун-аль-Ра­шид в р. 807 прис­лав дзи­га­рi в да­ру­нок фран­цузько­му ко­ро­ле­вi Ка­ро­лю Ве­ли­ко­му.

Тодiшнi дзи­га­рi не дзво­ни­ли i не ма­ли ва­гад­ла. Ва­гад­ло при­ро­би­ли аж в XVII вi­цi. То­дi та­кож по­дi­ли­ли го­ди­ну на 60 хвиль, а хви­лю на 60 хви­ли­нок. У ве­ли­кiй при­го­дi ста­ли лю­дям дзи­га­рi. Але їх мож­на бу­ло по­ба­чи­ти лиш на баш­тах ко­ро­лiвських та кня­зiвських зам­кiв. Ванд­рiв­ник не мiг ко­рис­та­ти з них, бо бу­ди ду­же здо­ро­вi i тяж­кi. Про бiд­них лю­дей го­дi i ка­за­ти: во­ни му­си­ли вдо­вольни­ти­ся по­мiч­чю сон­ця, кот­ре од­на­ко­во свi­тить i ба­га­тим i бiд­ним.

Довго, ду­же ще дов­го тре­ба бу­ло пра­цю­ва­ти, щоб ви­мис­ли­ти го­дин­ник, ви­гiд­нi­ший та де­шев­ший, щоб всi лю­ди мог­ли ко­рис­та­ти з нього.

На по­чат­ку XVI вi­ку в го­ро­дi Ню­рен­бер­зi про­жи­вав один мiд­ник - Пет­ро Гельє. Ста­рiсть бi­лим во­ло­сом при­по­ро­ши­ла йо­го го­ло­ву, але вiн не згор­тав рук, не ки­дав пра­цi. Всi ма­ли йо­го за чес­но­го чо­ло­вi­ка та доб­ро­го ро­бiт­ни­ка. Оп­рiч сво­го ре­мес­ла, Пет­ро Гельє ко­хав­ся в ме­ха­нi­цi. Раз якось на­вi­дав­ся до нього один iта­лi­янець, з кот­рим Гельє, ванд­ру­ючи, за­пiз­нав­ся в Фло­рен­цiї. Вiд то­го ча­су ста­рий мiд­ник ки­нув своє ре­мес­ло, по цi­лим дням чи­тав книж­ки, ри­су­вав i ви­рi­зу­вав всi­ля­кi шру­би та ко­лi­щат­ка.

Жiнка Гельє та двоє до­рос­лих си­нiв йо­го не мог­ли взя­ти втям­ки, чо­му та­кий працьови­тий чо­ло­вiк ки­нув ро­бо­ту, i вiд свi­тан­ня до смер­кан­ня ко­ри­ли та ла­яли йо­го. Не вит­ри­мав ста­рий Гельє i, ки­нув­ши влас­ну осе­лю, пе­реб­рав­ся до своєї за­мiжньої доч­ки. Доб­ра донька ду­же ко­ха­ла сво­го батька, за­хис­ти­ла йо­го i, хоч са­ма бу­ла вбо­га, все ро­би­ла, щоб зас­по­коїти йо­го ста­рiсть. На ли­хо, чо­ло­вiк її, кра­вець, був стра­шен­но цi­ка­вий i вiд­то­дi, як ста­рий тесть осе­ливсь в йо­го ха­тi, на хви­лин­ку не мав спо­кою. Цi­ка­вий кра­вець не знав ме­ха­нi­ки, i вся­кi ко­лi­щат­ка, шру­би, з кот­ри­ми раз у раз по­рав­ся Пет­ро Гельє, ви­да­ва­лись йо­му чимсь нез­ви­чай­ним, ди­во­виж­ним. Вiн слi­див очи­ма за кож­дим кро­ком тес­тя.

Одної дни­ни ста­рий мiд­ник пi­шов до мiс­та, за­був­ши за­чи­ни­ти свою ха­ту. Кра­вець по­дав­ся до тестьової кiм­на­ти, ра­дий, що мо­же зас­по­коїти свою цi­ка­вiсть. Зди­во­ва­ний, ма­й­же з ост­ра­хом роз­див­ляв­ся вiн по кiм­на­тi, ог­ля­дав кож­дий ку­сок дро­ту, мi­дi, за­лi­за… Все ви­да­ва­лось йо­му нез­ви­чай­ним. Аж ось ме­жи всi­ля­ки­ми стру­мен­та­ми вгля­дiв вiн круг­леньку, не­ве­ли­ку штуч­ку, кот­ра якось див­но сту­ко­тi­ла i си­ча­ла. Спер­шу по­ду­мав вiн, що то йо­му по­чу­ло­ся. Вхо­пив ма­шин­ку в ру­ки, прик­лав до од­но­го ву­ха - сту­ко­тить; прик­лав до дру­го­го - не вга­ває. Хо­лод­ний пiт обi­л­ляв бiд­но­го крав­ця. Йо­му ви­да­лось, що в тiй круг­ле­нь­кiй штуч­цi си­дить не­чис­та си­ла, i, не дов­го ду­мав­ши, зо всiєї си­ли ки­нув нею об стi­ну, а сам, не ози­ра­ючись, ви­бiг з кiм­на­ти, хрес­тя­чись та чи­та­ючи мо­лит­ву.

"От во­но що! - ду­мав вiн, - от чо­го ко­ха­ний тесть за­чи­ня­є­ться в ха­тi, хо­вається вiд лю­дей! Не­дар­мо ж жiн­ка та дi­ти вит­ру­ти­ли те­бе з ха­ти! Спiз­нав­ся з чор­том i за­чи­нив йо­го в ма­шин­цi! Го­дi! Не хо­чу жи­ти пiд од­ним да­хом з чор­тя­кою! Ще, бо­ро­ни бо­же, на суд по­тяг­нуть!.."

Вернувшись до­до­му i по­ба­чив­ши, що йо­го пра­ця поп­со­ва­на, ста­рий Пет­ро аж за го­ло­ву взяв­ся з ту­ги. Стiльки пра­цi, стiльки ча­су про­па­ло мар­не! А тут ще дур­ний зять кри­чить, що не хо­че жи­ти в од­нiй ха­тi з чор­том. Не­щас­ний Ге­льє зв'язав в вуз­лик своє май­но i ви­бiг з ха­ти на ву­ли­цю.

Тяжко йо­му бу­ло. Вiн ду­мав:

"Я ста­рий, не­мощ­ний… Прий­де не­за­ба­ром смерть i ра­зом зо мною пок­ла­де в до­мо­ви­ну i мою дум­ку… I я не зроб­лю лю­дям то­го доб­ра, яке мо­жу зро­би­ти. А тут ще нiх­то не йме вi­ри, всi цу­ра­ються ме­не, мов бо­же­вiльно­го. Що ме­нi ро­би­ти бiд­но­му на свi­тi? Ось що зроб­лю: пi­ду до суд­дi, поп­ро­шу йо­го, щоб замк­нув ме­не в тюр­му. Там вже нiх­то не пе­реш­код­жа­ти­ме ме­нi". Так по­ду­мав та й пi­шов до суд­дi.

Суддя тiльки що скiн­чив свою ро­бо­ту i хтiв йти обi­да­ти. По­ба­чив­ши но­во­го про­ха­ча, вiн ду­же зди­ву­вав­ся.

- Добродiю! - ска­зав Гельє, - зро­бiть ме­нi ве­ли­ку лас­ку: зве­­лiть ме­не ув'язни­ти.

Почувши та­ке див­не про­хан­ня, суд­дя зди­ву­вав­ся ще бi­ль­ше: вiн по­ду­мав, що ста­рий збо­же­во­лiв, i пильно гля­нув на нього.

- Чого ж то­бi так за­ба­жа­лось тюр­ми? - спи­тав вiн.

- Я, бач­те, му­шу скiн­чи­ти од­ну ду­же важ­ну ро­бо­ту, та, на ли­хо, не мо­жу знай­ти за­тиш­но­го ку­точ­ка, щоб ме­нi не пе­ре­ш­код­жа­ли. В тюр­мi вже на­пев­не нiх­то не пе­реш­код­жа­ти­ме ме­нi.

Надаремне си­лу­вав­ся суд­дя упев­ни­ти ста­ро­го ме­ха­нi­ка, що в тюр­мi не так-то вже доб­ре, щоб ту­ди про­си­тись. Гельє так бла­гав йо­го, що суд­дя зве­лiв ув'язни­ти йо­го. Ду­же за­цi­ка­вив суд­дю ста­рий Пет­ро. Щоб дiз­на­тись про нього що бi­ль­ше, суд­дя пi­шов до йо­го жiн­ки й по­чав роз­пи­ту­ва­ти її про чо­ло­вi­ка.

- Мiй чо­ло­вiк бо­же­вiльний, - вiд­ка­за­ла жiн­ка, - вiн за­ки­нув ро­бо­ту, цi­ли­ми дня­ми по­рається з книж­ка­ми та вся­кою дур­ни­цею.

I си­ни не бо­ро­ни­ли батька. То­дi суд­дя звер­нув­ся до доч­ки та зя­тя.