Кістяк з Чорнобиля - Антон Дмитрович Мухарський

Повела малого за похилену огорожу, де трохи осторонь дибився стовбур столітнього дуба.

«Піднеси дозиметр сюди…» — вказала на коріння дерева.

Увімкнений дозиметричний прилад Михася, який допіру показував звичайну норму радіаційного фону, притулений до моху, «затріщав» так, наче злетів з котушок. Цифри на екрані забігали-заметушилися і через якийсь час завмерли на позначці чверть рентгена на годину!

«Либонь років тридцять тому хтось з ліквідаторів обтрусив тут свої чоботи, — пожартувала Варвара. — У Зоні й досі трапляються місця, де необізнана людина може присісти на пеньок, з’їсти пиріжок, а коли встане, матиме першу стадію променевої хвороби. Тому, коли вирушимо в путь, маєш йти за мною слід у слід, дотримуючись усіх команд. Зрозуміло?»

«Зрозуміло», — кивнув головою хлопчик.

«Їмо і п’ємо тільки в приміщенні або накрившись спеціальним наметом. До вітру ходимо по черзі, ретельно обстеживши дозиметром місце справлення природних потреб. Говоримо мало, тільки в разі крайньої необхідності, чітко артикулюючи слова і не знімаючи респіратор з носа. Всі інші інструкції в міру просування вглиб».

Спакувавши в полотняний зелений баул харчі та воду, Варвара помістила наплічник з чистими речами у великий целофановий пакет, залишивши його в хаті.

«Ласкаво просимо до Зони, — підморгнула малому, вибравшись на вулицю. — Можеш загадувати бажання, бо ти тут уперше».

«Хочу побачитися із живим батьком», — примруживши очі, побажав Михась усім серцем.

А коли розплющив повіки, Варвара, напнувши на голову капюшон та сховавши обличчя за білою плямою респіратора, вже вимахувала йому рукою, запрошуючи хлопчика в таємничі, незнані світи Чорнобильської зони.

Понад годину мандрівники йшли лісом, що тягнувся вздовж дороги, по якій за цей час проїхала лише одна невелика вантажівка. Ще здалеку, зачувши характерне клекотіння старого дизельного двигуна, Варвара подала знак заховатися в кущах.

«То пересувна ятка, котра раз на тиждень доставляє самоселам продукти харчування».

«Тут і досі живуть люди?» — не знімаючи респіратора, глипнув на неї Михась здивованими очима.

«На всі довколишні села — десятки два, не більше. Не змогли прижитися у світі. Повернулися до рідних хат».

Пропустивши машину, вона, на мить віднявши респіратор від носа, проказала: «Зараз маємо швидко перебігти на той бік. Патрулі тут їздять нечасто, але безпека понад усе».

Перетнувши дорогу, мандрівники вже за двадцять хвилин швидкої ходи лісом опинились на широкій рівнині, вкритій сухим бадиллям та невисокими соснами.

Трохи правіше виднілися будинки Чорнобиля. Ліворуч, ламаючи гострими кутами плавну лінію обрію, поставав силует АЕС та сріблястий купол нового саркофага. Здіймалася в небо трапеція гігантської труби охолоджувача та стріли заіржавлених кранів.

«А тепер давай окуляри».

Напнувши чарівну річ на ніс, Варвара деякий час дивилася туди, звідки в небо стримів веселковий промінь. Потім, діставши з кишені карту місцевості та компас, почала щось вираховувати.

«Це однозначно на протилежному березі ріки. Десь поблизу Старосілля. Тобто кілометрів за десять-дванадцять звідси. Готуйся, переправлятимемося через Прип’ять. Пропоную зараз перекусити й вирушати далі».

Накрившись спеціальним наметом зі срібною підкладкою, Варвара дістала з полотняного баула термос з чаєм і канапки із сиром та солоним огірком. Ця нехитра їжа здалася Михасеві найсмачнішою у світі. Набивши рот бутербродами, він, не втримавшись від цікавості, запитав, чому в Зоні треба їсти, накрившись наметом?

«Тому що будь-якої миті ти можеш вдихнути або проковтнути часточку радіоактивного пилу, який занесе сюди вітер. Потрапивши в дихальні органи або шлунок, він спершу викличе опік і руйнування тканин, потім утвориться виразка, котра досить швидко може перетворитися на злоякісну форму онкологічного захворювання. Радіація, як ти бачиш, не має ні кольору, ні смаку, ні запаху. Тим вона й підступна, бо вбиває непомітно. Але не хвилюйся. Зараз тут таке вже майже не трапляється. Проте зайві заходи безпеки ніколи не завадять».

Поївши, мандрівники знову вирушили в дорогу. Настрій був пречудовий.

Опинившись на березі Прип’яті, Варвара подалася до величезного осокору. Скинувши рюкзак на берег, дівчина майже хвилину нишпорила рукою серед напівзатопленого коріння могутнього дерева.

«Є!» — вигукнула переможно, видобуваючи на світ тонкий сталевий канат, прив’язаний до помаранчевої мотузки. — Демон таки полагодив його після зими!»