Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Риту роздирали суперечливі почуття. Це було неочікувано. Олег, що співає пісні? У житті такого не чула. Та й чи доречно, коли на кону боротьба та життя людей?

– Я куплю тобі нове життя, аби ти була тільки моя... – несміливо затяг Чернишевський зі сцени, – Я до ніг твоїх кину весь світ, не шкодуючи нічого в мить. І я ніжно тебе на руках віднесу на любові вівтар…

Співав не професійно, але досить непогано, від душі та з душею, вкладаючи у кожне слово свої почуття та не зводячи погляду з Одинцової. Всякий рядок пісні звучав наче зізнання в коханні. Це було дивно. Безглуздо і дивно.

Маргариті завжди здавалося, що подібні жести на загальний огляд бувають лише у кіно. І нехай сьогодні з вуст Олега не звучало її ім'я, вона чудово знала для кого і навіщо Олег грає. Це могло зробити її щасливою. Колись у минулому. Проте не зараз.

– Я тебе у других викраду, там не місце твоїй красі...

Слова, від яких душа переверталася. Чергові слова замість таких необхідних дій.

Стримуючи гіркі сльози, Рита розвернулася, щоб утекти й не бути свідком цього абсурду. Хоч куди, хоч у дамську кімнату. І втікаючи, поглинута своїми переживаннями, не помітила, що Кирила поруч немає…