Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Наче прочитавши у погляді Маргарити всю ненависть, Павло знизав плечима, байдуже кинувши:

– Пробач, Ритко. Нічого особистого. Я не мав вибору ні в аеропорту, ні зараз.

До дівчини дійшло, що тікаючи з Олегом на Сицилію, їй не примарилося. Це справді був Павло. Саме він здав їх Тимуру, так само як і нині діяв за його вказівкою.

– Молодець, Павлику! Чудово попрацював! – похвалив Калач, підходячи ближче. 

Кинув щось Городкову. Той, упіймавши на льоту, блаженно розглянув отриманий приз – шприц із наркотиками.

Я за дозу мати рідну продам, а ти мені про справедливість…

У вухах прозвучало сказане Павлом раніше. Нерозумно було розраховувати, що щось змінилося.

– Ну чого розсілася, рота роззявила? – обурився Калачов, звертаючи увагу на Риту. Вхопивши її за волосся, смикнув, змушуючи встати: – Іди сюди, ближче подивишся на свого дорогого друга.

Потягнув до скутого чоловіка. Опинившись поруч з ним, Тимур відпустив Одинцову. Вона ледве не впала, на мить втративши рівновагу, та утрималася, як заворожена, дивлячись перед собою.

Калач, схопивши підборіддя зацькованого чоловіка, підняв його голову: обличчя в синцях і крові, затуманені очі безжиттєве дивляться вперед.

Він не розуміє, що відбувається.

Закусивши губу, Маргарита ледве стримувалась, щоб не завити в голос та не відвести погляду.

– Дивись, хвойдо, я сказав! – закричав Тимур, струсивши тіло заручника, – Так буде з кожним, хто наважиться піти проти Плантатора. Так буде з твоїм блудним татком і дорогим Вовкодавом. Зрештою так буде з тобою! Чуєш?

Маргарита чула. Все чула. Але відмовлялася сприймати. Помутнілий погляд напівживого друга відчайдушно врізався в пам'ять. Розумію, що жодні слова не зможуть викупити її провини, ледь чутно прошепотіла крізь сльози:

– Пробач мені. Пробач мені, Руслане…