Пливе човен - води повен - Олег Говда

Тінь охнула, склалася навпіл і впала на днище байдака, брязнувши випущеної шаблею.

Як виявилося, вона тут була не одна. А в компанії ще як мінімум трьох. І я, недовго роздумуючи, вистрілив знову, цілячись в усіх разом.

Когось, мабуть, зачепив, бо крик болю повторився, а далі в мені потреби не було, — Полупуд прокинувся.

Навіть не встаючи, він збив з ніг одного нападника підсічкою, другого уклав — смикнувши за шаровари, і тут же навалився на них зверху. Кулак зметнувся вгору — двічі. Потім запорожець піднявся і оглянув місце сутички. Одного з тих, що я підстрелив, чиркнув ножем по горлу і викинув за борт, біля другого присів у роздумах.

— От усім ти хороший, Петрусю, — пробурчав невдоволено. — Але треба ж і думати... хоч інколи. Куди поспішав? Могли чотирьох веслярів роздобути, а тепер — завдяки твоїй влучності, тільки двоє залишаться.

— Я зможу гребти! — скрикнув поранений розбійник. — Не вбивай, Василю. Якщо не на веслах, то на стерно сяду. Поміж нас ворожнеча давня, але крові немає... Господом Богом клянуся, тіпун мені на язик!