Заклання - Сергій Клемін

Майже єхидна посмішка ковзнула по його обличчю.

Лора дістала свій старенький подряпаний смартфон, на якому майже сіла батарея, і спробувала зробити спільне селфі, але чи то рука в неї сильно тремтіла, чи то не вдалося налаштувати камеру, фото вийшло надто розмитим. Її погляд нервово блиснув; вона зловила себе на думці, що вдалих фотографій для Інстаграм сьогодні не буде. Ну, і чорт з ними. Це не вперше! Пора вже відвикнути від усіх цих соцмереж, які просто крадуть її час, а час треба цінувати. Не варто його витрачати незрозуміло на що, інакше не залишиться часу для тих, кого ми любимо. Так їй повідомив на одній із консультацій особистий психотерапевт, який свого часу допомагав їй подолати депресію. У цих словах є частка істини. Лора навіть записала їх у блокнот, щоби не забути. Втім, сам блокнот вона забула взяти з собою у поїздку.

Морські птахи співали високо в небі.

Лора поправила зачіску, і вони з Робертом пішли далі.

Нарешті, обоє дісталися готелю, того самого єдиного готелю на цьому мовчазному острові. Саме таким він здавався Лорі в перші години перебування – дощовий, туманний, який обдувається північними вітрами, але при цьому дивно мовчазний, ніби чекає чогось, як хижак, що причаївся. Чи може бути хижаком цілий острів? Лора не могла знайти відповідного слова, але якесь невиразне почуття, ніби повторювало їй одне й те саме: тут щось не так; треба забиратися звідси. Хоча, можливо, вона просто перехвилювалася. Все-таки втома від поїздки та всього того, що трапилося в морі, зробили свою справу. Думки продовжували тягтись і плутатись в голові.

Роберт підвів голову і експансивно озирнув будівлю.

Перед ними височіла велика червона хата, яка відкидала довгі прямокутні тіні. Назва «Асторія» танцюючими літерами урочисто біліла над парадним входом. Точніше було б сказати, вона жовтіла при першому наближенні. Напевно, господарям було б не зайвим почистити фасадну частину готелю. Не може бути, щоб місцевий персонал цього не помічав. Роберт звернув увагу, що цей будинок не надто відрізняється від інших дерев’яних будівель. Все на цьому острові, як за трафаретом, зведено у скандинавському стилі з його характерним мінімалізмом та простими формами. Але при цьому було дивно й інше: тінь легкого комунального запустіння – наче якась недуга, що накрила крилом усі вулиці цього острова, включаючи «Асторію». На дорогах вітер жене дрібне сміття, запорошені вікна, не зовсім чисті двері, стара фарба. Враження, ніби мешканці острова живуть у якомусь іншому місці, а сюди припливають на вікенд, щоб насолодитися гарними краєвидами та свіжим морським вітром. Втім, Роберт гнав від себе неприємні думки – все це дрібниці, головне, що вони з Лорою вижили і дісталися острова: на них чекає готельний номер, гарячий чай і тепла постіль.

У фойє на ресепшн їх зустріла літня жінка в чорній сукні. Широка, але стримана посмішка розтяглася на її обличчі.

– Ласкаво просимо, друзі мої. Ласкаво просимо.

– Доброго дня, – усміхнулася у відповідь Лора.

– Я вас слухаю.

 – Ми хотіли б зняти номер на кілька днів. – Лора змовницькі перезирнулася з Робертом, ніби в них є дуже великі плани на цей готель. – Чи маєте ви вільні кімнати?

– Готель майже порожній. – відповідала дама. – Ви можете вибрати номер, який захочете. Все до ваших послуг.

– Чудово!

– Так, вам пощастило. Навіть на номери люкс у нас діє знижка 50%.

– 50%? Ого! – не втрималася Лора.

Ці слова промайнули в її голові кілька разів. Щоки почервоніли.

Роберт навіть спробував її ущипнути.

– Ми будемо раді зупинитися в вашому готелі на найближчі дні, – Лора дістала свою банківську картку. – Скажіть, а з чим пов’язана така низька ціна? Чиста цікавість.

Жінка в чорному, ніби довго чекала саме цього питання. Вона впхнула карту в термінал.

– Справа в тому, що у найближчі три дні наше село влаштовує пишне свято.

– Та ви що?

– Так, свято відродження Ігесахн. Це у нас такий давній звичай – у ці дні на честь свята робити для всіх приїжджих знижки, – вона знову витерла обличчя. – Туристи зовсім не зобов’язані брати участь у наших дійствах, але якусь маленьку втіху ми хочемо їм подарувати. Ну, ви розумієте, про що я?

– Оу, це приємна новина, – зазначив Роберт. – Дозвольте запитати, хто такий Ігесахн?

– Ігесахн – це ім’я міфологічного морського дракона, який, за переказами, піднявся з глибини вод, щоб стати зберігачем цього острова, але водночас це ім’я належить людині, чия фігура стала давно легендарною.

– Оце так! – Лора від подиву розкрила рота.

– Місцеві жителі шанують цього моряка як засновника села. Ніхто не знає, чи був він насправді, але свято на його честь стало давньою традицією в наших місцях.

Роберт задумливо почухав потилицю.

– Ніколи про нього не чув. Він тепер щось на зразок божества разом із драконом?

– Ні, ні, він ніяк не божество. Адже ми живемо в ХХІ столітті в епоху смартфонів та Фейсбуку, і ми давно не віримо в всі ці потойбічні речі. Але з іншого боку, населення нашого острова дуже нечисленне і зберегло деякі старі традиції, які, скажімо так, прикрашають наше духовне життя. Не більше того. Просто свято заради свята. Приблизно, як у штатах святкують Геловін.