Пливе човен - води повен - Олег Говда

Ні, нічого не сходиться. Чим довше сушу голову, тим більше заплутуюся. І знову згадується навдивовижу чиста шия і зап'ястя без слідів оков у колишнього невільника.

— Я ось що запитати хотів ... Ти не звернув уваги, що на тілі хлопця жодних слідів ув’язнення не було?

— Сліпий я, чи що? — в такт руху весел, розмірено відповів запорожець. — Ти правило рівніше тримай. На середині течія сильніша.

За роздумами я й не помітив, що річка помітно прискорилася. Навіть без зусиль козака, береги пропливали набагато шустріше. Та й шум посилився. Наче десь неподалік швидкісний автобан проходить.

Про причини, Полупуда питати не став. Не дитина. Два і два скласти можу. Зрозуміло, що це вже Дніпро чути. Ще трохи і притока винесе нас на основне русло. От тільки нам з ним, на жаль, не по дорозі. Базавлуцька січ теж у плавнях, по інший бік ріки. Так що Дніпро доведеться навскоси проскочити. І чим швидше, тим менше потім вертатися... Тому, Василь і сів на весла. Але, поки до боротьби з течією не дійшло, є час поговорити.

— А що ж не говорив нічого? Хіба не підозріло, що людолови хлопця не зв'язували?

— Трапляється і таке... — пробурчав козак. — Коли хлопчина гарненький, його окремо, разом з дівчатами тримають. Розумієш?.. Ну, і поводження інше.

Чого тут не зрозуміти. У толерантному суспільстві зріс, бодай його качка копнула. Власне кажучи, мені байдуже кому з ким веселіше жити, але… як то говориться, є нюанс.

— Я й не хотів хлопця конфузити, — продовжив Полупуд. — Тим паче, перед козаками. Клеймо поставити, багато розуму не потрібно, а змити — навіть кров'ю не завжди виходить... Ну, годі вистачить ляси точити. Зараз нас на плесо винесе... Гляди вперед і прав он на ту скелю... Бачиш? Яка, на ведмежу голову схожа? — Василь напівобернувся і хитнув підборіддям, вказуючи напрямок.

— Бачу.

— Чудово... Круто не забирай. Дніпро тільки здається тихим, а хвиля сильна. Переверне човен і ойкнути не встигнеш...

— Зрозумів... — хотів ще додати, мовляв, не турбуйся, все зроблю як треба, але увагу прикував до себе великий човен, що зненацька вигулькнув з-за вигину. Прапора, вимпела або яких інших розпізнавальних знаків на ньому не було. А хоч би й були — я однаково на них не розумівся.

— Василю, дивись! — тицьнув пальцем. — Це чайка? Так?

Полупуд, що сидів спиною вперед, швидко глянув і хитнув чубом.

— Ні, Петре. То не бойове судно. Байдак купецький. Бачиш, як низько сидить? Замалим хвилю бортом не черпає. Жадібний купець... Багато вантажу взяв. Як тільки через пороги переправилися? Чи вже на пониззі довантажували? Та, Господь з ними... швидко йдуть, поспішають. Навіть вітрило підняли. Ми ще й на середину не випливемо, як повз проскочать. Забудь. Не відволікайся... Тримай рівніше. Бачиш, нас зносить...

Справді, щойно притока винесла човен на плесо, як Дніпро не забарився показати силу. Підхопив легке суденце, немов шкаралупу і поніс. Василь налягав на весла, я ж намагався тримати рульове весло так, щоб йти навскоси.

Боротьба з річкою потребувала всієї уваги і сили, тож стало не до розглядання чужого судна. Пливуть люди до моря, ну… і шовковою скатертиною дорога. Головне, розрахувати швидкість так, щоб не зіткнутися.

Це тільки здається смішним... Мовляв, ріка широка, з берега на берег стрілу не перекинеш... А насправді, якщо вже у моєму світі літаки примудряються зіштовхуватися — то краще гав не ловити. Береженого і Бог береже.

— Суши весла! Пропустимо купця... — скомандував я, оскільки Василеві весь час озиратися було незручно, а байдак накочувався вельми споро. Весла, вітрило, течія... Це не лебідь, рак і щука. Тут запряг в одному напрямку тягне.

Полупуд втягнув весла і обернувся, цікавий подивитися зблизька на купецький човен. Я ж правив веслом так щоб і човен не знесло сильно, і байдак пройшов повз нас, не ближче ніж за п'ятнадцять-двадцять метрів.

— Слава Ісусу Христу! — прокричав Василь, коли ніс байдака майже порівнявся з нами. — Звідки і куди прямуєте, панове? Якщо не таємниця велика...

— Зверху вниз за течією... — жартівливо відповів хтось. Після чого додав серйозніше. — Слава навіки, Богу нашому! У Ачі-Кале* (*тур., — Очаків) правимо. Кажуть, нині там хорошу ціну  на пшеницю дають. Саранча і в цьому році не дозволила голомозим урожай зібрати... на пні всі хліби стерла. Від Бахчисарая і аж під Перекоп — чорна земля. Як зорано.

Начебто нічого такого надзвичайного і не сказав, сарана на Туреччині діло звичне, але Василь чомусь втратив інтерес до розмови. Махнув знехотя, мовляв, бувайте і відвернувся.

— Крук! Ти бачиш хто це?! — закричав хтось у наступну мить таким голосом, наче йому жару за халяви сипонули. — То ж Полупуд! Щоб очі мої тріснули!

Голос цей для запорожця мав був знайомим, оскільки Василь пригнувся, немов перед стрибком і схопився за весла. Потім підхопився на ноги, небезпечно хитнувши човен.

— Втече! — продовжував рвати горлянку невідомий.

— Ні, не цього разу... — відповідав хтось спокійніше. А у наступну мить гримнув постріл. Човен хитнувся сильніше, і Полупуд зник. Разом з веслом...

Я в заціпенінні відпустив кормило, обіруч вчепився в борт і не відриваючи погляду дивився на річку, чекаючи, що голова козака ось-ось появиться на поверхні. Але час спливав хвилина за хвилиною, а запорожець не виринав. Занадто довго, навіть для такого відмінного плавця, як Полупуд.